Сестра Доротея пошту одержувала рідко, хоч і частіше, ніж я. Її повне ім'я було Доротея Кьонґетер, але я називав її просто «сестра Доротея», а прізвище час від часу забував; та коли йдеться про сестру-жалібницю, то прізвище, зрештою, й геть не потрібне. Вона одержувала листи від матері з Гільдесгайма, а також листи та листівки з різноманітних лікарень у Західній Німеччині. Їй писали сестри й санітарки, з якими вона навчалася на медичних курсах. Тепер сестра Доротея вряди-годи підтримувала зв'язки з колежанками, надсилаючи їм листівки, й діставала відповіді, що, як бачив Оскар, хутко пробігаючи їх очима, були беззмістовні й безглузді.
І все ж таки з тих листівок, на яких були зображені здебільшого обвиті плющем лікарняні фасади, я дещо довідався про минуле сестри Доротеї. Якийсь час вона працювала в лікарні Вінценца в Кьольні, у приватній клініці під Аахеном, а також у Гільдесгаймі. Саме звідти й писала її мати. Виходить, сестра Доротея або була родом з Нижньої Саксонії, або, як Оскар, стала біженкою зі сходу й невдовзі після війни знайшла там притулок. Згодом я дізнався, що працює сестра Доротея зовсім неподалік, у Марийській лікарні й, очевидно, підтримує тісні товариські взаємини з такою собі сестрою Беатою, бо чимало листівок указували на їхню дружбу, або в них хтось переказував Беаті вітання.
Вона, ця подруга, не давала мені спокою. Оскар часто розмірковував про неї, я складав їй листи, в одному просив замовити за мене слівце, в іншому про Доротею не згадував зовсім, хотів спершу підбити клинці до Беати, а вже потім поміняти її на подругу. Так я накидав п'ять чи шість листів, декотрі з них уже навіть клав до конверта, вже навіть вирушав до поштової скриньки, але так жодного й не відіслав.
Та, може, колись я й укинув би сестрі Беаті таке послання — у мене ж бо розуму не забракло б і на це! — якби одного з понеділків (на той час у Марії почався роман з її роботодавцем Штенцелєм, до чого я, на диво, поставився цілком байдуже) не знайшов у коридорі того листа, який обернув моє захоплення, щоб не сказати кохання, на справжні ревнощі.
Адреса відправника, надрукована на конверті, підказала мені, що листа сестрі Доротеї надістав якийсь доктор Еріх Вернер із Марийської лікарні. У вівторок надійшов ще один лист. Четвер приніс їй третього листа. Як воно все було того четверга? Оскар повернувся до своєї кімнатки, впав на один із кухонних табуретів, які становили частину його умеблювання, дістав з піжамної кишені щотижневе послання від Марії — попри нового залицяльника, вона й далі писала мені справно, старанно, нічого не пропускаючи, — навіть розпечатав був конверта й почав — ні, читати я таки не почав, бо з коридору почув пані Цайдлєр, відразу по тому — її голос, вона кликала пана Мюнцера, але той не відгукувався, хоч вочевидь був удома, бо Цайдлєрка відчинила його двері й подала пошту, без угаву щось йому втовкмачуючи.
Пані Цайдлєр ще говорила, але я до її голосу вже не дослухався. Мною опанувало безумство шпалери — вертикальне, горизонтальне, діагональне безумство, кривулясте й тисячократ роздруковане, я усвідомлював себе Мацератом, утішався разом із ним підозріло поживним хлібом усіх ошуканих, потім без особливих зусиль убрав свого Яна Бронського в шати дешевенько розмальованого, по-сатанинському розцяцькованого спокусника, що виступав то в незмінному своєму двобортному, приталеному пальті із оксамитовим коміром, то в білому халаті доктора Голаца й відразу по тому — хірургом доктором Вернером, щоб зваблювати, розбещувати, ганьбити, кривдити, бити, завдавати мук — одне слово, робити те, що й має робити спокусник, щоб не втрачати свого образу.