Зігнутого цвяха, що замість замка тримав дверцята, я повернув униз, і ту ж мить дерев'яні стулки, навіть без моєї допомоги, зітхнувши, розійшлися й відкрили переді мною таку перспективу, що довелося ступити кілька кроків назад, щоб можна було, згорнувши на грудях руки, спокійно все роздивитися. Тут Оскар уже не хотів розмінюватися на дрібниці, як перед туалетним столиком, не хотів, обтяжений пересудами, виносити присуд, як учинив із ліжком; він хотів постати перед шафою новим і свіжим, як першого дня після створення світу, бо й шафа зустріла його з розпростертими обіймами.
І все ж таки Оскар, цей невиправний естет, навіть тут не зміг стриматися від критики: знайшовся ж бо якийсь варвар, що повідпилював у шафи ніжки й, не дорізавши дерево до кінця, поквапно повідривав його з м'ясом, а потім просто днищем поставив спотворену шафу на підлогу.
Усередині в шафі панував бездоганний лад. Праворуч, у трьох глибоких шухлядах, лежала стосиками спідня білизна й блузки. Серед білих і рожевих виднілися блакитні, вочевидь такі, що не линяють. Біля шухляд з білизною, на внутрішньому боці правої стулки, висіли дві зв'язані між собою цератові сумки в червоні й зелені кратки з панчохами: вгорі — церовані, внизу — ті, що пустили петлі. Проти панчіх, які Марії дарував її шеф-залицяльник і які вона носила, ці, що були в цератових сумках, видалися мені якщо не грубішими, то принаймні цупкішими й міцнішими. Ліворуч у просторому відділенні шафи висіли на плічках, матово полискуючи, накрохмалені сестринські халати. Над ними, на полиці для капелюшків, стояли рядочком, ніби боячись грубого доторку, трепетні, чарівні в своїй простоті сестринські очіпки. На цивільний одяг, що висів ліворуч від шухляд з білизною, я лише кинув короткий погляд. Недбалий і дешевенький добір тільки зміцнив мою глибоко зачаєну надію: цій частині свого гардероба сестра Доротея приділяє уваги небагато. Ось і три чи чотири капелюшки — вони нагадували каструлі й були недбало почеплені поряд з очіпками, один поверх одного, через що оті безглузді букетики штучних квітів на них м'ялися, — загалом нагадували радше невдалий торт. На полиці для капелюшків стояло також із десяток, не більше, книжок із строкатими корінцями, зіпершись на коробку з-під взуття, наповнену рештками клубочків із вовняними нитками.
Оскар схилив голову набік і, щоб прочитати назви книжок, ступив ближче. Поблажливо всміхнувшись, я знов поставив голову рівно: сестра Доротея, ця добра душа, читала детективні романи. Одначе годі про цивільну половину шафи. Підійшовши до неї ближче задля книжки, я й не думав сходити з цього зручного місця, ба більше, я нахилився й пірнув у шафу з головою, і вже не опирався чимдалі глибшому бажанню стати тут за свого, стати вмістом шафи, якій сестра Доротея довіряла чималу частину свого зовнішнього вигляду.
Мені навіть не довелося відсовувати вбік практичні спортивні черевички на низенькому підборі, що, начищені до блиску, стояли на дні й чекали на вихід. Унизу в шафі все — наче зумисне, наче аж припрошуючи — стояло так, що посередині лишалося достатньо місця для того, щоб Оскар міг спокійно сісти навпочіпки, підібгати коліна й, навіть не мнучи одягу, знайти собі тут притулок. Отож я й ступив до шафи, сповнений великих сподівань.
Однак оговтався я не відразу. Оскарові ввижалося, ніби речі в комірчині, ба навіть лампочка за ним стежать. Щоб сидіти в шафі було затишніше, я спробував причинити дверцята. Зробити це виявилося нелегко, бо засувки в полозках розхиталися, вгорі зяяла щілина, й у шафу падало світло, хоч і не так багато, щоб мені заважати. А ось запах тут відчувався ще дужче. Задавнений, чистий, тільки пахло вже не оцтом, а ненастирливо пахло засобом проти молі. Пахло приємно.
Що робив Оскар у тій шафі? Він прихилився чолом до робочого вбрання сестри Доротеї, яке висіло поруч, — до халатика із зав'язками ззаду й високим, під горло, комірцем, і переді мною ту ж мить відкрилися всі періоди життя сестри-жалібниці. Наступної миті моя права рука, шукаючи, мабуть, опертя, відкинулася назад, повз сукні, заплуталась, опертя не знайшла, схопилася за щось гладеньке, поступливе, нарешті знайшла, ще не випускаючи того гладенького, опорну планку й ковзнула по ще одній планці, поперечній; горизонтально прибита до задньої стінки в шафі, вона давала опертя й мені, й самій стінці. Тим часом рука Оскара знов опинилася праворуч від мене, і він уже майже вгамувався, але цієї миті я показав сам собі те, за що схопився був у себе за спиною.