Далекосяглий спів із Ярусної вежі
Фройляйн доктор Горнштетер, що майже щодня заходить до мене викурити сигаретку, як лікарка має, здавалося б, лікувати мене, однак натомість я сам лікую її, і вона щоразу йде з палати вже не така знервована; так ось, ця несмілива жінка, яка підтримує більш-менш тісні контакти, власне, лише зі своїми сигаретами, знов і знов стверджує: в дитинстві мені бракувало контактів, надто мало я бавився з дітьми.
Ну, щодо дітей, то тут вона, либонь, таки має рацію. Адже я був такий перевантажений навчальним процесом у Ґретхен Шефлєр, мене так кидало від Ґьоте до Распутіна й навпаки, що я й сам, хоч би як хотів, не знаходив часу для всіляких там хороводів та лічилочок. А коли я, як ото справдешній учений, намагався уникнути книжок, навіть проклинав їх, цей могильник літер, і пробував шукати контактів із простолюдом, то щоразу наштовхувався на малишню з нашого будинку й після короткого спілкування з тими канібалами був радий-радісінький повернутися живим-здоровим до свого чтива.
З батьківського помешкання Оскар міг вийти або через крамницю — тоді він опинявся на Лабесвеґ, — або він причиняв за собою двері помешкання, а вже звідти, зі сходів, мав змогу вислизнути ліворуч просто на вулицю чи піднятися на чотири поверхи й дістатися горища, де музикант Майн дуднів на своїй трубі. І нарешті останню можливість надавав двір нашого будинку з помешканнями на винайм. Вулиця — то була просто бруківка. А на втоптаному піску у дворі розплоджувалися кролики й люди вибивали килими. З горища, де часом траплялася нагода пограти дуетом із п'яним паном Майном, було ще й дещо видно, звідти відкривалася далека перспектива, тут зринало те щемке, однак оманливе відчуття свободи, якого шукають усі, хто сходить на вежі, і яке робить мрійниками тих, хто мешкає в мансардах.
Коли у дворі на Оскара щокрок чигала небезпека, то горище було в нього безпечним куточком — щоправда, доти, доки Аксель Мішке зі своєю ватагою вижив його й звідти. Двір був такий самий завширшки, як і наш будинок, але завглибшки — лише сім кроків, і просмолений дерев'яний паркан з колючим дротом угорі відгороджував його від трьох інших дворів. Із горища цей лабіринт було видно, мов на долоні: будинки на Лабесвеґ, на обох поперечних вулицях — Герташтрасе й Луїзенштрасе — і далі навпроти на Марієнштрасе замикали собою чималий чотирикутник, у якому й лежали двори, і в цьому чотирикутнику стояла ще й фабрика, що випускала карамель від кашлю, та кілька дрібних майстерень, де виробляли прянощі. Там і сям із дворів витикалися дерева й кущі, нагадуючи про те, яка тепер пора року. А загалом двори, хоч і неоднакові завбільшки, були — якщо казати про кроликів та поперечини, на яких вибивали килими, — всі на один копил. Щоправда, кролики бігали там цілий рік, а ось вибивати килими, згідно з правилами внутрішнього розпорядку, можна було тільки у вівторок та п'ятницю. У такі дні ставало особливо очевидним, який великий цей дворовий комплекс. З горища Оскар усе добре чув і бачив: понад сотню килимів, доріжок і постілок люди натирали квашеною капустою, потім чистили щітками, вибивали й нарешті примушували показати їхні первісні узори. Сотні хатніх господинь виносили з під'їздів трупи килимів; попідіймавши оголені повні руки й понакидавши на коси та зачіски зав'язані вузлом хустки, вони перекидали килими через поперечини, брали плетені вибиванки й сухими ударами розтинали тісноту дворів.
Оскар ненавидів цей одностайний гімн чистоті. Проти того шуму й гаму він пробував боротися своїм барабаном, однак, хоч сидів і на горищі — все ж таки досить височенько над двором, — мусив визнати: перед хатніми господинями він безсилий. Сотні жінок, що вибивають килими, можуть узяти приступом небо й пообтинати крила молодим ластівкам, і вони кількома ударами руйнували невеличке святилище, яке Оскар зводив у квітневому повітрі барабанним боєм.
А в ті дні, коли килимів не вибивали, на дерев'яних поперечинах перекидалася малишня з нашого будинку. Сам я у двір виходив рідко. Тільки в халабуді пана Гайландта я почувався певною мірою в безпеці, бо старий пускав до того свого звалища тільки мене, а малишні не дозволяв навіть і оком кинути на поіржавілі швацькі машинки, розібрані велосипеди, лещата, талі й криві та вже повирівнювані цвяхи в коробках з-під сиґарет. Це в нього була така робота: він якщо не витягував цвяхів із дошок від розбитих ящиків, то вирівнював напередодні витягнуті цвяхи на ковадлі. Крім того, що в нього не пропадав жоден цвях, він ще й допомагав людям переїздити, перед святами забивав кроликів і скрізь — у дворі, на сходах у будинку, на горищі — спльовував тютюнову жуйку.