Не знаю, яка заввишки була — а, власне, й досі є, бо війну вона пережила — та вежа. Не хочеться мені й просити Бруно, мого санітара, принести якого-небудь довідника зі східнонімецької готичної кладки з випаленої цегли. Але до шпиля вона своїх сорок п'ять метрів мала, це вже запевне.
На одній із ґалерей попід дахом навколо вежі мені довелося перепочити, бо на кручених сходах я надто швидко стомився. Я сів, стромив ноги поміж колонки балюстради, нахиливсь уперед і подивився повз одну з колонок, яку обхопив правою рукою, вниз на Вугільний базар, а лівою помацав барабана — чи ж він на місці? — який вибрався сюди разом зі мною.
Не хочу докучати вам нудним описом панорами Данцига з висоти пташиного польоту — міста з багатьма вежами, калатанням дзвонів, міста давнього, в якому немовби й досі витає дух середньовіччя, міста, зображеного на тисячах досить непоганих ґравюр. Не затримуватиму я вашої уваги й на голубах, хоч би там скільки казали, що про них легко писати. Для мене голуб, по суті, нічого не означає, чайка — і то більше. Вислів «голуб миру» мені звучить тільки як парадокс. Мирне послання я довірив би радше яструбові чи навіть стерв'ятнику, ніж голубу, цьому найсварливішому з-поміж мешканців піднебесся. Одне слово, на Ярусній вежі жили голуби. Але ж голуби живуть, зрештою, на кожній пристойній вежі, яка, за підтримки належної їй охорони історичних пам'яток, стежить за собою.
Ні, мій погляд прикувало щось зовсім інше: будівля Міського театру, двері якого я, вийшовши з Цойґгаузпасажу, побачив на замку. Ця коробка, увінчана банею, з біса нагадувала безглуздо збільшений класичний млинок для кави, хоч на вершині бані й бракувало ручки, потрібної для того, щоб у переповненому храмі муз і просвіти щовечора перемелювати на жахливе мливо п'ятиактну драму вкупі з лицедіями, лаштунками, суфлерами, реквізитом та всіма завісами. Мене дратувала ця будівля, з вікон фойє якої, обрамлених колонами, ніяк не хотіло сходити призахідне сонце, кидаючи на них чимдалі більше багрянцю.
На ту пору я, сидячи десь на тридцятиметровій висоті над Вугільним базаром, над трамваями й службовцями, радими, що робочий день ось-ось завершиться, високо над сповненою всіляким мотлохом і солодкуватим запахом Маркусовою крамницею, над прохолодними мармуровими столиками в кав'ярні «Вайцке», здіймаючись над двома філіжанками міцної кави, матусею і Яном Бронським, полишивши внизу наш будинок з помешканнями на винайм, двір, решту дворів, погнуті й вирівняні цвяхи, сусідських дітей з їхнім супчиком із цегли, я, хто доти кричав тільки з нагальної необхідносте, став крикуном без причин і примусу. Коли до того, як піднятися на Ярусну вежу, я посилав свої пронизливі звуки в структуру склянки, в нутро електричних лампочок, у відставлену пляшку з-під пива лише в тому разі, якщо в мене хотіли відібрати барабана, то тепер я закричав із вежі вниз, хоч про долю мого барабана зовсім не йшлося.
Ніхто не мав наміру відбирати в Оскара барабана, але він усе ж таки закричав. Не через те, скажімо, що якийсь голуб обгидив барабана, спровокувавши його на крик. Щоправда, поблизу мідна бляха була вкрита мідянкою. Але ж мідянкою, не склом. І все ж таки Оскар закричав. Очі в голубів були червонуваті й блискучі, але жодне скляне око на нього не блимало. А він узяв і закричав. У який бік він кричав, яка відстань його вабила? Може, тут належало свідомо продемонструвати те, що на горищі, після отого супчику на цегляному борошні, він просто так, навмання пустив ширяти понад дворами? В яке скло націлявся Оскар? Над яким склом — а йшлося ж бо лише про скло — Оскар хотів провести експеримент?
Це Міський театр, отой драматичний кавовий млинок своїми вікнами, осяяними призахідним сонцем, притяг до себе мої своєрідні, я б навіть сказав неприродні звуки, вперше випробувані в нас на горищі. Прокричавши кілька хвилин і сяк і так, але нічого не домігшись, я видав нарешті майже нечутний звук, і Оскар з радістю, майже по-зрадницькому гордо міг доповісти собі: двом середнім шибкам у лівому вікні фойє довелося навік забути про призахідне сонце, обернувшись на два чорні квадрати, що їх належало якомога скоріше засклити.
Лишалося тільки закріпити успіх. Я виявляв себе, як ото сучасний художник демонструє свій своєрідний, знайдений внаслідок багаторічних пошуків стиль, даруючи враженому світові цілу серію однаково прекрасних, однаково сміливих, однаково цінних, а нерідко й однакових завбільшки продуктів своєї творчої манери.