Та не можна ж було весь час сидіти в «Морській зірці» і тільки те й робити, що видивлятися на лілові нігтики та сині окуляри в польської аристократії. Напханій тортом матусі скортіло розім'ятись. Нас прийняв у свої обійми курортний парк, мені довелося прокататись на віслюку й спинитися, щоб мене знову сфотографували. Золоті рибки, лебеді — чого тільки не навигадує природа! — і знов золоті рибки та лебеді, завдяки яким звичайнісінька прісна вода набуває цінности.
Серед підстрижених тисових кущів, які, однак, зовсім не шепотіли, як нерідко стверджують, нам трапилися брати Формела — освітлювачі казино, освітлювачі Лісової опери брати Формела. Молодшому з них не терпеливилося спершу видати всі анекдоти, які йому випало почути на посту освітлювача. Старший, хоч ті анекдоти й знав, з братерської любови щоразу в потрібному місці заразно вибухав реготом, демонструючи на одного золотого зуба більше, ніж мав молодший брат, а цей мав їх лише три. Усі гуртом вирушили до «Шпрінґера» випити по чарочці ялівцівки. Матусі був більше до смаку «Курфюрст». Потім щедрий молодший Формела, так само сиплючи анекдотами зі своїх запасів, запросив усіх повечеряти в «Папузі». Там ми застали Тушеля, а Туш елю належала половина Сопота, крім того, частина Лісової опери й п'ять кінотеатрів. До того ж брати Формела ходили під його рукою, і він був вельми радий познайомитися з нами, а ми були вельми раді познайомитися з ним. Тушель без утаву крутив у себе на пальці персня, одначе той перстень навряд чи був чарівний і навряд чи виконував бажання, бо нічого, ну анічогісінько ж не ставалося, хіба що Тушель також почав розповідати анекдоти й то ті самі, які ми вже чули від Формели, тільки з подробицями, позаяк мав не стільки золотих зубів. І все ж усі за столиком реготали — адже анекдоти розповідав сам Тушель. Лише я тримався поважно, намагаючись своєю застиглою міною звести нанівець усю сіль анекдота. О, яку ж товариську атмосферу створювали ті розгонисті, хоч і не зовсім щирі, вибухи сміху разом із круглими, потовщеними посередині шибками у вікнах того куточка, де ми вечеряли! Тушель виявився вдячним розповідачем, він раз у раз пригадував ще один анекдот, замовляв «Золоту водичку» — прозорий лікер, в якому плавали золоті лусочки, — і, купаючись у хвилях сміху й золотих лусочках, крутнув свого персня раптом у другий бік. І тоді й справді щось сталося: Тушель запросив усіх нас до Лісової опери, адже шматочок тієї опери належить, мовляв, йому, сам він, на жаль, прийти не зможе, бо в нього, мовляв, зустріч і таке інше, але ми, сподівається він, будемо задоволені своїми місцями, крісла в ложі там м'які, хлопченя, якщо стомилося, зможе навіть поспати. І Тушель черконув срібним механічним олівцем кілька тушелевських слів на тушелевській візитці, яка, мовляв, відчинить перед нами всі двері й брами. Так він сказав, і так воно потім і сталося.
Те, що сталося, можна описати небагатьма словами. Лагідний літній вечір, Лісова опера напхом напхана, всі як один чужоземці. Але ще до того, як почалася вистава, налетіли комарі. Та аж коли останній з них, той, що завше трохи спізнюється, вважаючи, що це — аристократично, сповістив про себе кровожерним дзижчанням, все й почалося — по-справжньому й одночасно. Давали «Летючого голландця». З лісу, що й дав назву Лісовій опері, виткнулося судно — схоже радше на кипіло лісових розбійників, ніж на фреґат морських піратів. Матроси співали, звертаючись до дерев. Я заснув у м'якому тушелевському кріслі, а коли прокинувся, матроси все ще співали — чи знов уже співали: «Стій на чатах, стерновий...» Але в цьому місці Оскар задрімав удруге, щоправда, встигнувши ще порадіти, що матуся так переймається долею голландця, й наче лине на хвилях, і по-вагнерівському вдихає й видихає повітря. Вона зовсім не помічала, що Мацерат з її Яном, позатулявшись долонями, видавали такі звуки — в одного нижчі, в другого вищі, — немовби спилювали різні завтовшки дерева, і що й сам я раз у раз намагаюся відбитись від вагнерівських рук, аж поки Оскар прокинувся остаточно, бо серед лісу самотньо стояла жінка й щось кричала. Коси в неї були жовті, а кричала вона через те, що один з освітлювачів — мабуть, молодший Формела — сліпив і надокучав їй своїм юпітером. «Ні!» — кричала жінка. І ще: «Ой лишенько!» А тоді: «Хто наробив мені такого зла?» Та Формела — а того зла наробив їй саме він — юпітера вбік не відвів, і крики самотньої жінки, яку матуся потім обізвала солісткою, перейшли в жалібне схлипування, яке час від часу здіймалося срібною піною, від якого хоч передчасно й пов'яло листя на деревах у сопотському лісі, але яке з юпітером Формели не могло нічого вдіяти. Вона була обдарована співачка, але голос її підвів. Довелося втрутитись Оскарові: він знайшов те невиховане джерело світла й одним-однісіньким далекосяглим криком, ще нечутнішим, ніж тиха настирливість комарів, завдав юпітерові смертельного удару.