І він, поглянувши на мене давнім-прадавнім поглядом, прошепотів мені в самісіньке вухо:
— Вони ще прийдуть! Вони ще вийдуть на святкові майдани! Вони влаштовуватимуть процесії зі смолоскипами! Вони ставитимуть трибуни, виходитимуть на трибуни й проголошуватимуть із трибун нашу загибель. Ви ще побачите, мій юний друже, що діятиметься на тих трибунах! Тож намагайтеся завше сидіти серед тих, хто на трибуні, а не стояти перед трибуною!
Цієї миті мене покликали, і пан Бебра взяв своє відро.
— Вас шукають, любий друже. Але ми ще побачимося. Ми з вами надто малі для того, щоб утратити один одного. До того ж Бебра любить казати: «Такі маленькі люди, як ми, знайдуть собі містечко навіть на переповненій трибуні. А якщо й не на трибуні, то під трибуною, але перед трибуною вони ніколи не стоятимуть. Це каже Бебра, який веде свій рід по прямій лінії від принца Євгенія.
Матуся, що, гукаючи Оскара, саме вийшла з-за одного з фургончиків, ще вгледіла, як пан Бебра поцілував мене в чоло, потім підхопив із землі відро й, ніби загрібаючи плечима воду, рушив до свого фургончика.
— Ви собі уявляєте?! — обурювалася згодом матуся перед Мацератом і Бронськими. — Він був у ліліпутів. І один гномик поцілував його в лоба. Сподіваюся, це нічого такого не означає!
Але той Бебрин поцілунок мав означати для мене дуже багато. Політичний розвиток наступних років підтвердив його слова: доба процесій зі смолоскипами й парадів перед трибунами настала.
Так само, як я дослухався до порад пана Бебри, матуся, зі свого боку, взяла близько до серця частину застережень, на які не скупився Сиґізмунд Маркус, повертаючись до них щочетверга під час наших відвідин Цойґгауз-пасажу. І хоч матуся й не поїхала з Маркусом до Лондона, — особисто я проти такого переїзду не дуже б і заперечував, — але вона все ж таки лишилася при Мацераті, а з Яном Бронським зустрічалася не часто, принагідно — на Тішлєрґасе Яновим коштом або за сімейною грою в скат, який обходився Янові чимдалі дорожче, бо той щоразу програвав. А Мацерат, на якого поставила матуся, на якого вона, прислухаючись до поради Маркуса, зробила ставку, не подвоюючи її, у тридцять четвертому, тобто досить рано усвідомивши силу порядку, вступив до партії, хоч піднявся там лише до керівника осередку. З приводу цього підвищення, що, як і решта незвичайних подій, стало приводом для ще одного сімейного вечора за картами, Мацерат уперше надав своїм застереженням, які він і доти не раз висловлював Янові Бронському через його роботу на Польській пошті, трохи суворішого характеру — в них уже навіть вчувалося занепокоєння.
А загалом змін сталося небагато. Із цвяха над піаніно зняли похмурого Бетговена — подарунок від Грифа, — і на той самий цвях почепили напоказ Гітлера з таким самим похмурим поглядом. Мацерат, який серйозної музики не любив, хотів був спекатися того глухого композитора зовсім. Але матуся, що була глибоко закохана в повільні пасажі бетговенських сонат, дві чи три з них розучила на домашньому піаніно у ще повільнішому темпі, ніж було вказано в нотах, і час від часу набринькувала їх, наполягла на тому, щоб Бетговена перечепили на інше місце — якщо не над канапою, то принаймні над мисником. Так і дійшло до одного з найпохмуріших протистоянь: Гітлер і геній висіли тепер один навпроти одного, поглядали один на одного, бачили один одного наскрізь, але щоб тішитись один одним, то ні, не тішились.
А Мацерат помалу скуповував собі уніформу. Якщо мені не зраджує пам'ять, почав він із форменого партійного кашкета, якого любив носити навіть за сонячної погоди та ще й з ремінцем, що натирав йому підборіддя. Якийсь час він одягав до того кашкета білі сорочки з чорною краваткою або штормівку з нарукавною пов'язкою. А коли купив першу коричневу сорочку, то вже за тиждень йому скоротіло придбати ще й брудно-коричневе ґаліфе та чоботи. Матуся була проти, й минуло знову ще кілька тижнів, поки Мацерат нарешті зібрав увесь комплект.
Нагода вбратися в ту уніформу траплялась по кілька разів на тиждень, однак Мацерат обмежувався лише участю в недільних маніфестаціях на Травневому лугу поряд із спортивною залою. Зате вже тут він виявляв залізну волю, навіть коли погода була собача, а брати до уніформи парасольку рішуче відмовлявся, і нам досить частенько випадало чути від нього слова, що невдовзі стали його гаслом. «Служба — це служба, — казав щонеділі вранці Мацерат. — А горілка — це горілка». Потім, приготувавши на обід печеню, лишав матусю саму, а мене ставив у прикре становише, бо Ян Бронський, зорієнтувавшись у новій політичній ситуації, що складалася щонеділі, й поки Мацерат стояв у зімкнених лавах, робив по-цивільному однозначні візити моїй самотній матусі.