Та зазирнімо під Оскарові трибуни ще раз. Чи ж то Оскар-таки задавав отим ритм на своєму барабані? Чи ж то він на пораду наставника Бебри брав ініціативу до своїх рук і примушував людей перед трибуною пускатися танцювати? Чи то він зруйнував план такого гострого на язик Льобзака, який пройшов крізь сито й решето? Чи то він у серпні тридцять п'ятого, в ту саму неділю, коли обід був лише з однієї страви, вперше, а згодом іще кілька разів зухвало зірвав коричнювату маніфестацію своїм хоч і біло-червоним, а проте аж ніяк не польським бляшаним барабаном?
Авжеж, доведеться вам визнати, все це зробив я. То невже ж я, пацієнт спеціального лікувально-опікунського інтернату, став через те бійцем Опору? На таке запитання я мушу дати негативну відповідь і прошу й вас, не пацієнтів спеціального лікувально-опікунського інтернату, вбачати в мені всього-навсього такого собі дивака, який з особистих, а на додачу ще й естетичних міркувань, а також узявши близько до серця настанови свого вчителя Бебри, відкинув кольори і крій уніформ, ритм і гучність музики, що звичайно лунала на трибунах, і на звичайнісінькій дитячій іграшці пробарабанив своєрідний протест.
У ту пору з людьми на трибунах і перед ними ще можна було впоратися за допомогою сякого-такого бляшаного барабана, і я, мушу сказати відверто, довів свій сценічний номер, як і розтинання голосом скла на відстані, до самої досконалости. Я барабанив не лише проти коричневих зборищ. Оскар сидів під трибунами і в червоних і в чорних, у скаутів і в молодих католиків в оливково-зелених сорочках, у свідків Єгови і в Кіфгойзерської спілки ветеранів, у вегетаріанців і в молодополяків із націонал-соціалістського руху. І хоч би що вони там співали, дуділи, прославляли в молитвах чи проголошували світові — мій барабан умів зробити це краще від них.
Отже, моя справа була руйнувати. А те, чого не міг здолати барабан, я вбивав голосом. Окрім того, що я робив серед білого дня супроти трибунної симетрії, я розпочав ще й свою нічну діяльність. Узимку тридцять шостого-тридцять сьомого я вдавав спокусника. Перші уроки щодо того, як спокушати ближніх своїх, я дістав від бабці Ани Коляйчек, що тієї суворої зими відкрила на щотижневому базарі в Ланґфурі свій рундучок; іншими словами, в чотирьох своїх спідницях вона сиділа за базарним прилавком і жалісливим голосом пропонувала до свята: «Яєчка свіженькі! Масельце жовтеньке! Гусоньки — не жирненькі й не худенькі!» Базарний день був у вівторок. Бабця приїздила з Фірека вузькоколійкою, перед самим Ланґфуром скидала повстяні пантофлі, які взувала в дорогу, міняла їх на розтоптані калоші, чіпляла на руки обидва кошики й тюпала на Бангофштрасе до свого рундучка, де висіла табличка: «Ана Коляйчек, Бісау». Які ж дешеві були тоді яйця! Півтора десятка можна було купити за Гульден, а кашубське масло коштувало дешевше, ніж маргарин. Бабця сиділа між двома торговками рибою, що навперебій викрикували: «Камбала-камбалочка!» та «Кому тріски?» Масло на морозі ставало наче кам'яне, яйця лежали свіжісвіжесенькі, луска на рибі ставала тонюсінька, мов леза до самобрийки, а один чоловік — його звали Швердтфеґер — придумав собі роботу й заробіток: він нагрівав на вогнищі з деревного вугілля цеглини й, загорнувши їх у старі газети, розносив напрокат базарним торговкам.
Бабця замовляла Швердтфеґерові, щоб він рівно через кожну годину клав під чотири її спідниці гарячу цеглину. Швердтфегер робив це такою залізною лопаткою. Він підсовував під трохи задерті спідниці пакунок, який аж курився, вивантажував його, потім завантажував попередню, майже холодну цеглину й витягував лопатку з-під бабиних спідниць.
Як же я заздрив отим загорненим у старі газети цеглинам, що вбирали в себе й віддавали тепло! Я ще й тепер мрію полежати нагрітою цеглиною під бабиними спідницями, і щоб мене знов і знов замінювали мною ж таки. Ви, мабуть, спитаєте: «А що ж Оскар там, у бабці під спідницями шукає? Часом не збирається він так, як колись його дід Коляйчек, учинити наругу над старою жінкою? Чи, може, він шукає забуття, батьківщину, завершальну нірвану?»
І Оскар відповість вам: під спідницями я шукав Африку, а може, й Неаполь, що його, як усі знають, треба побачити. Там зливалися водно потоки, там був вододіл, там гуляли особливі вітри, хоч наставало й затишшя, там шуміли дощі, однак сидіти там було сухо, там кораблі кидали якір і знімалися з якоря, там поруч з Оскаром сидів милостивий Господь Бог, який завжди любив тепло, там диявол начищав свою далекоглядну трубу, а янголята гралися в піжмурки; під спідницями в моєї бабці завжди стояло літо, навіть коли спалахували свічки на різдвяній ялинці, навіть коли я шукав великодні крашанки чи святкував День усіх святих. Ніде інде не жилося мені за календарем так спокійно, як під спідницями в моєї бабці.