Я свою роботу зробив — а очікувати, підстерігати, не маючи змоги барабанити, й нарешті розтинати своїм співом і розтюплювати замерзлі шиби було таки нелегкою роботою, — і мені не лишалося нічого іншого, як услід за тією злодійкою, тільки без її здобичі і в стані такому самому збудженому, як і змерзлому, вирушити додому.
Одначе в мистецтві спокушати мені не завжди щастило, як у щойно описаному типовому випадку, домогтися такого очевидного успіху. Моє шанолюбство вже дійшло до того, що двійко закоханих я почав обертати на двійко злодіїв. Іноді обоє не хотіли, іноді він уже простягав руку, а вона відсмикувала її назад, або нарешті зважувалася вона, а він просто-таки падав навколішки й починав пхикати, поки вона зрештою слухалася його, хоч потім і зневажала. А якось я спокушав перед вітриною парфумерної крамниці одну закохану парочку, яка через снігопад здавалася ще зовсім юною. Він удавав із себе героя й поцупив одеколон. Вона розпустила нюні й заходилася запевняти його, нібито ладна відмовитися від усіх пахощів на світі. Але він однаково хотів, щоб вона пахнула, і, поки вони дійшли до сусіднього ліхтаря, таки домігся свого. Одначе там те юне створіння, вочевидь демонстративно, ніби мені на зло, звелося навшпиньки й цілувало його доти, доки він кинувся власними слідами назад і поклав одеколон знов до вітрини.
Те саме часом виходило в мене і з літніми чоловіками, від яких я сподівався на щось більше, ніж обіцяла їхня хвацька хода крізь зимову ніч. Вони святобливо спинялися перед тютюновою крамницею, думками линули кудись до Гавани, Бразилії чи на Брисаґські острови, й коли потім мій голос витинав, мов на мірку, рівненький прямокутник, і він легенько падав на коробку «Чорної мудрости», у таких панів немовби закривався всередині складаний ножик. Вони вертали назад, переходили, вимахуючи тростиною, вулицю і квапно проминали мій під'їзд, не помічаючи мене, й Оскарові лишалося тільки всміхнутися, коли він бачив, який збентежений вигляд має старече обличчя, немовби спотворене зусиллями диявола. А втім, та його усмішка була позначена ледь помітною печаттю стурбованости, бо тих панів, здебільшого вже досить літніх любителів сиґар, проймав то холодний, то гарячий піт, — одне слово, вони ризикували, надто коли погода була мінлива, застудитися.
Тієї зими страхові компанії в нашому передмісті мусили сплатити чималі відшкодування крамницям, застрахованим переважно від крадіжок. Хоч до великих пограбувань я ніколи справу й не доводив, умисне витинаючи такі завбільшки дірки, що з вітрини можна було дістати лише одну-дві речі, проте випадки, звані «крадіжками зі зломом», усе ж почастішали, і кримінальна поліція просто вже не мала спокою, а преса тільки те й робила, що докоряла їй за бездіяльність. Від листопада тридцять шостого до березня тридцять сьомого, коли полковник Коц створив у Варшаві уряд національної єдности, налічувалося вже шістдесят чотири спроби й двадцять вісім вдалих крадіжок. Щоправда, у частини тих літніх жінок, спритних продавців, дівчат-служниць та вчителів на пенсії — жодне з них злодієм за покликанням, звісно ж, не було, — кримінальній поліції щастило відібрати їхню здобич, або ж тим недосвідченим вітринним мародерам уже другого дня — після того, як через омріяну річ вони цілу ніч пролежали без сну, — спадало на думку прибігти до поліції й покаятись: «Ох, простіть мені, я більше не буду! Просто у вітрині раптом утворилася дірка, а коли я трохи отямився від переляку, розбита вітрина вже лишилася за три квартали позаду, а в лівій кишені пальта я раптом виявив пару незаконних чоловічих шкіряних рукавичок — дуже гарних, запевне дорогих, а може, й узагалі таких, що їм і ціни не скласти».
Але поліція в чудеса не вірить, отож усім, хто попався, і навіть тим, хто приніс каяття сам, довелося від одного до двох місяців відсидіти у в'язниці.