Сам я теж іноді опинявся під домашнім арештом, бо матуся, звичайно ж, здогадувалася, хоч ні сама собі, ні поліції — і це було з її боку дуже розважливо — не зізнавалася в тому, що мій голос, для якого скло вже не було перешкодою, причетний до тієї злочинної гри.
Зате Мацерат, вочевидь прагнучи виставити себе таким собі чесним-пречесним, улаштовував мені справжні допити. Однак він не чув від мене жодного слова; я дедалі спритніше ховався за своїм бляшаним барабаном і подобою трирічного хлоп'яти, яке спинилося в своєму і фізичному, і розумовому розвитку. Після таких допитів матуся щоразу вигукувала:
— У всьому винен той ліліпут, який поцілував нашого Оскара в лобик. Я одразу здогадалася, що він зробив це не просто так, доти ж бо Оскар був зовсім інакший.
Сказати правду, пан Бебра певною мірою впливав на мене й далі. Адже мене не могли стримати навіть домашні арешти, і я, коли щастило, вибирався, ні в кого не питаючись, на годинку з дому, встигав проспівати у вітрині якої-небудь Галантерейної крамниці горезвісну круглу дірку й зробити сповненого надій молодика, що милувався виставленими там речами, власником бордової краватки з чистого шовку.
Якщо ви спитаєте в мене: чи то не зло наказувало Оскарові за допомогою дірки, завбільшки як долоня, ще дужче поглиблювати спокусу, що й так ішла від добре вимитої вітрини, я змушений буду відповісти: так, то було зло. То було зло вже через те, що я стояв у темних під'їздах. А під'їзд, як мають знати всі, — це найулюбленіше місце зла. З другого боку, я, аж ніяк не бажаючи применшувати зла своїх спокушань, тепер, коли ні змоги, ні схильности кого-небудь спокушати в мене вже нема, мушу самому собі й своєму санітарові Бруно сказати таке:
— Оскаре, ти не лише вдовольняв усі невеличкі й більші бажання тих, хто любив прогулюватися зимовими вулицями, ти ще й допомагав людям перед вітринами пізнати самих себе. Жодна поважна й елегантна жінка, жоден добропорядний чоловік, жодна стара діва, що зберегла свою свіжіть завдяки вірі в Бога, повік не виявили б у собі злодійських рис, якби твій голос не спокусив їх на крадіжку, ба більше — якби він не змінив мешканців міста, які доти в кожному дрібному злодюжці-невдасі вбачали небезпечного мерзотника, що заслуговує на прокляття.
Я багато вечорів поспіль підстерігав доктора Ервіна Шольтіса, прокурора й обвинувача, що навіював страх у верховному земельному суді, але він тричі відмовляв мені вчинити крадіжку, перше ніж таки зважився й став злодієм, якого поліція так ніколи й не схопила; після того він зробився, як розповідали, м'яким, поблажливим і в своїх вироках майже людяним юристом, позаяк приніс жертву мені, маленькому напівбогові злодіїв, укравши помазок для гоління з натуральної борсучої щетини.
У січні тридцять сьомого я довгенько простоював на морозі навпроти ювелірної крамниці, що, хоча стояла й на тихій, охайно обсадженій кленами алеї в передмісті, була досить відома і мала добру репутацію. Вряди-годи перед вітриною з прикрасами й годинниками з'являлася дичина, і коли б це була якась інша вітрина — скажімо, з жіночими панчохами, велюровими капелюхами чи пляшками з лікером — я підстрелив би ту дичину відразу, не довго думаючи.
Але такий уже вплив справляють прикраси на людину: вона стає перебірливою, неквапливою, пристосовується до перебігу безкінечних ланцюжків, час вимірює, звичайно, вже не хвилинами, а віком перлин, виходячи з того, що перлове намисто переживе шию, що схудне зап'ясток, а не браслет, що в похованнях часом знаходять персні, в яких палець не зберігся. Одне слово, ті, що спиняються позирити у вітрину, людині видаються то надто пихатими, то надто дріб'язковими, щоб унизувати їх коштовностями.
Вітрина ювеліра Банземера перевантажена не була. Кілька вишуканих швейцарських годинників високої якости, обручки в асортименті на блакитному оксамиті, а посеред вітрини — шість чи навіть сім надзвичайно добірних речей: зроблена з різноколірного золота змійка, що звилася в троє кілець — її філіґранно оздоблену голівку прикрашували, надаючи їй особливої цінности, топаз, два діаманти, а замість очей — два сапфіри. Чорного оксамиту я загалом не люблю, але змійці ювеліра Банземера таке тло дуже пасувало, так само, як і сірий оксамит, який під навдивовиж простими срібними прикрасами, що привертали увагу своїми гармонійними формами, розливав бентежний спокій. Перстень, у який було вправлено таку витончену гему, що по ньому відразу було видно: цей дістанеться такій самій витонченій жіночій руці, сам ставатиме дедалі витонченішим і досягне того високого безсмертя, якого гідні, либонь, лише коштовності. Ланцюжки, що їх не можна носити безкарно, ланцюжки, що навіюють стому, й нарешті, на жовтувато-білій оксамитовій подушечці, яка нагадувала спрощену форму жіночої шиї, — надзвичайно легеньке кольє. Вишукане членування, грайлива оправа, ажурне плетиво. Який павук висотав із себе ту золоту нитку, щоб потім до його тенет потрапили шість невеличких і один великий рубін? І де він сидів, той павук, на що очікував? Запевне ж, не на нові рубіни, а радше на когось такого, чий погляд прикували б рубіни в тих тенетах, рубіни, що скидалися на застиглі краплини крові. Інакше кажучи: кому я, залежно від власного настрою чи від настрою того золотоносного павука, мав подарувати це кольє?