Вісімнадцятого січня тридцять сьомого року, на рипучому, добре втоптаному снігу, тієї ночі, яка обіцяла ще більше снігу — стільки, скільки може лиш побажати собі той, хто хотів би, щоб скрізь панував сніг, я побачив, як праворуч і трохи вище від того місця, де я стояв, вулицю перетинає Ян Бронський; він проминув, не підводячи голови, ювелірну крамницю, потім, ніби завагавшись або, радше, ніби почувши чийсь наказ, спинився, вернувсь — чи, може, його щось вернуло, — і ось він уже стоїть перед вітриною між принишклими, вдягненими у важкі білі шапки кленами.
Собою зграбний, завжди трохи наче скривджений, на роботі справний, у коханні — шанолюбний, однаковою мірою дурний і схиблений на красі Ян Бронський, той самий Ян, який жив плоттю моєї матусі, який, у що я й досі вірю й у чому й досі сумніваюся, зачав мене від імени Мацерата, стояв тепер у своєму елегантному, немовби його пошили в самій Варшаві, зимовому пальті, стояв перед вітриною, ніби пам'ятник самому собі — таким скам'янілим і воднораз таким живим втіленням він мені здавався, — стояв, прикипівши поглядом, мов той Парцифаль, що так само стояв у снігу й дивився на кров у снігу, до рубінів у золотому кольє.
Я міг би Яна звідти відкликати, відбарабанити, адже барабан був зі мною. Я відчував його під пальтом. Досить було тільки розстебнути одного гудзика, і барабан випорснув би на мороз сам. Я б лише стромив руки до кишень — і палички були б уже у мене в долонях. Мисливець Губерт також не вистрілив, коли на мушці в нього виявився зовсім особливий олень. І Савл став Павлом. А Аттила повернув назад, коли папа Лев підніс пальця з перснем. Але я вистрілив, я не перевтілився, не повернув назад, я лишився мисливцем, Оскаром, я хотів влучити в ціль, я не розстебнув ґудзика, не випустив барабана на мороз, не схрестив палички на білій, як зима, блясі, не обернув січневу ніч на барабанну, а натомість нечутно скрикнув, скрикнув так, як скрикує, можливо, зірка у високості чи риба на самісінькій глибині, й спершу розітнув своїм криком структуру морозу, щоб нарешті випав свіжий сніг, а тоді закричав у скло, в скло грубе, в скло дороге, скло дешеве, скло прозоре, в скло, що стоїть перепоною, скло між двома світами, і в незайманому, містичному склі, у вітринній шибі між Яном Бронським та рубіновим кольє я викричав дірку — таку завбільшки, які були знайомі мені Янові рукавички, я дав склу впасти, як ото падає відкидна ляда, небесна брама чи брама до пекла. І Ян не здригнувся, Ян випустив з кишені пальта свою руку в лайковій шкірі й дав їй піднестися до небес, і рукавичка покинула пекло, відібрала в неба (чи в пекла) кольє, рубіни якого були б до лиця всім янголам, навіть грішним, потім він повернув долоню, наповнену рубінами й золотом, знов до кишені, й далі стоячи перед розверзненою вітриною, хоч це було й небезпечно, хоч рубіни вже й не сочилися кров'ю, щоб спрямувати його — чи Парцифалів — погляд лише в один бік.
О, Отець, і Син, і Святий Дух! З Духом мало щось статися, коли вже нічого не сталося з Яном, батьком. І Оскар, син, розстебнув пальто, хутко дістав барабанні палички й заволав на блясі: «Батьку, батьку!», аж поки Ян Бронський обернувся, поволі, надто поволі перетнув вулицю й знайшов у під'їзді мене, Оскара.
Як добре, що тієї самої хвилі, коли Ян дивився на мене — все ще безвиразно, але вже з відлигою в очах, — пустився сніг. Ян подав мені руку — руку, а не рукавичку, яка торкалася рубінів, — і мовчки, однак не пригнічено, повів мене додому, де матуся вже тривожилася за мене, а Мацерат, як завжди, аж надто суворо, але навряд чи серйозно, знов полякав мене поліцією. Ян нічого не пояснював, довго в нас не засиджувався, відмовивсь і від скату, хоч Мацерат, пропонуючи пограти, вже навіть поставив був на стіл пиво. Прощаючись, Ян погладив по голівці Оскара, але той так і не зрозумів, чого він домагається — мовчання чи дружби.
Трохи згодом Ян подарував те кольє матусі. Вона запевне здогадувалася, звідки воно, й одягала його зрідка, не надовго й лише тоді, коли Мацерата не було вдома, — або для себе, або для Яна, а може, й для мене.