Оскар стояв перед лівим бічним вівтарем у лівому нефі. У Марії був такий самий вираз обличчя, який бував, мабуть, у його матусі, коли вона, сімнадцятирічна дівчина, працювала помічницею в одній крамничці у Тройлі й, не маючи за що піти в кіно, тільки замріяно розглядала афіші з Астою Нільсен.
Марія, однак, на Ісуса не звертала уваги, вона розглядала іншого хлопчика, який сидів у неї на правому коліні і якого я, щоб надалі уникати помилок, відразу назву Іоаном Хрестителем. Обидва хлопчики на зріст були такі, як я. Ісусові я, якщо казати точніше, дав би на сантиметрів два більше, хоч за Святим Письмом він був молодший від Хрестителя. Скульптор залюбки скористався нагодою зобразити трирічного Спасителя голеньким і рожевим. На Іоані — адже згодом він пішов у пустелю — була волохата шкура шоколадного кольору, що затуляла йому половину грудей, пузце і поливальничка.
Оскар, звичайно, ліпше зачекав би перед головним вівтарем чи в крайньому разі біля сповідальні, ніж стовбичити поблизу тих двох хлопців, не на літа розумних та ще й страшенно на нього, Оскара, схожих. Вони, звісно ж, мали сині очі й такий, як у нього, каштановий чуб. Бракувало тільки, щоб цирульник-скульптор обчикрижив обом оті безглузді кучерики, що нагадували коркотяги, й позалишав їм на голові «їжачки», як в Оскара.
Та не охота мені виснути біля отого малого Хрестителя, який своїм лівим вказівним пальцем тицяє на малого Ісуса, немовби ось-ось розпочне лічилочку: «Еники-беники їли вареники...» Я не маю бажання приставати до їхньої лічилочки, тож відразу називаю Ісуса на ім'я й доходжу висновку: близнюк! Цілком міг би бути моїм братом. Статура — моя, і поливальничок, що його на той час я використовував тільки як поливальничка, — теж мій. Він дивився на світ моїм, тобто Яновим, кобальтово-синім поглядом, і навіть рухи в нього були — й це дратувало мене найдужче, — як у мене.
Мій двійник здійняв обидві руки догори й стулив долоні в кулаки так, що в них легко можна було що-небудь устромити — скажімо, мої барабанні палички. Якби скульптор здогадався був зробити це, а на додачу ще й приліпив збоку до рожевих стегенець такого, як у мене, біло-червоного барабана, тільки з гіпсу, то з Ісуса вийшов би я, викапаний Оскар, що сидить на колінах у Богородиці й скликає барабанним боєм парафіян. На світі є речі, що їх, хоч би якими святими вони здавалися, лишати просто так, без уваги, не можна.
До Діви Марії, вбраної в сріблясто-зелені шати, до волохатої шкури шоколадного кольору на Іоані й до малого Ісуса кольору вудженої шинки вели три східці, що їх супроводжувала килимова доріжка. Там стояв Маріїн вівтар з недокрівними свічками й квіточками на будь-які гроші. У всіх трьох — зеленої Діви, бурого Іоана й рожевенького Ісуса — до потилиці були приліплені німби, завбільшки як тарілка. Сухозлотиця робила ті тарілки ще дорожчими.
Якби перед вівтарем не було східців, я б не поліз туди повік. Але всілякі східці, дверні клямки та вітрини були тоді для Оскара великою спокусою, і вони не лишають його байдужим навіть тепер, коли йому, здавалося б, досить і лікарняного ліжка. Отож він і не сходив з килимової доріжки, даючи кожному східцю спокусити його стати на наступний. Статуї стояли поряд із Маріїним вівтарчиком, і Оскар міг обстукати всю оту трійцю кісточками пальців — кого зневажливо, кого шанобливо. А його нігтям навіть пощастило зішкребти фарбу так, що з-під неї проступив гіпс. Фалди на Діві спадали, вигинаючись, згори додолу, до кінчиків її пальців на хмаровинні. З ледь помітної Маріїної гомілки можна було здогадатися, що скульптор ліпив спершу плоть, а вже потім накинув на неї фалди. Коли Оскар прискіпливо обмацав у малого Ісуса поливальничка, якого забули обрізати, а тоді погладив його і обережно стис у долоні, так наче хотів поворухнути, то тієї ж миті відчув і власного — відчув і задоволено, і якось незвикло збентежено водночас, а тому дав спокій Ісусовому, щоб за це йому дав спокій власний.