Ні, тут я відчував лише його запах — запах католицизму. Про віру навряд чи вже варто було й згадувати. Та й до запаху мені було байдуже, я сподівався на інше: я хотів почути власну бляшанку, Ісус мав виконати моє бажання, подарувати мені невеличке, неголосне чудо! Його не конче було доводити до грому, сюди не конче мав щодуху прибігти вікарій Рашцея, і його велебності Вінке, щоб побачити чудо, теж не треба було над силу перти сюди свою тлусту плоть, а потім з протоколами до єпископату в Оліві, а тоді з єпископським висновком — до Риму. Ні, щодо цього шанолюбство мене не шкребло, Оскар не хотів, щоб його прилучали до святих. Він хотів невеличкого, але тільки свого чуда, щоб побачити й почути, щоб раз і назавжди зрозуміти, як йому, Оскарові, барабанити — за чи проти, щоб знати, хто з двох синьооких близнюків надалі матиме право називатися Ісусом.
Я сидів і чекав. «А матуся, — промайнула в мене тривожна думка, — тим часом у сповідальні й уже перейшла, мабуть, шосту заповідь». Дідок, що завжди швендяє в церквах, прошвендяв повз головний вівтар, а тоді й повз той, який стояв у лівому бічному нефі, привітав Діву Марію з хлоп'ям, завважив, певно, й барабана, тільки не здогадався, що то таке. І, старіючи на очах, почовгав собі далі.
Час, як мені здається, спливав, а Ісус бити в барабан і не думав. З хорів долинали голоси. Я вже потерпав, щоб там нікому не прийшло в голову сісти за орган. Ще, міркував я, влаштують, чого доброго, перед Великоднем репетицію, і тоді в їхньому гуркоті потоне тихесенький дріб малого Ісуса, коли той саме надумає барабанити.
Але орган не грав. А Ісус не барабанив. Чуда не ставалось, і я, хруснувши коліньми, підвівся з подушечки; розчарований і набурмосений, я почвалав килимковою доріжкою, переступаючи зі східця на східець, хоч тепер уже й не проказував усіх молитов, які тільки знав, а тоді вибрався на гіпсове хмаровиння, поперекидавши дорогою недорогі квіти. Я хотів забрати в того дурноверхого голого пуцьвірінка свого барабана.
Я й тепер визнаю і кажу про це знов і знов; так, я припустився помилки, коли надумав його вчити. І надала ж мені лиха година забрати в нього палички, лишивши йому бляшанку, й тими паличками спершу тихенько, а тоді вже гучніше, як ото часом робить нетерплячий учитель, щось набарабанити тому фальшивому Ісусикові й знов стромити палички йому до рук — щоб він показав, чого навчився в Оскара.
Та не встиг я, не шкодуючи німба, відібрати в найтупішого з усіх учнів палички й бляшанку, як за спиною в мене (мій дріб уже виповнив усю церкву — від стіни до стіни й від підлоги до склепіння) виріс вікарій Рашцея, виросла матуся, виріс отой дідок, і вікарій смикнув мене за чуба, а його велебність ляснув мене по щоці, а матуся заплакала наді мною, і його велебність докірливо щось зашепотів до мене, а вікарій упав навколішки, потім підхопився на рівні, забрав в Ісуса палички, тоді ще раз упав навколішки вже з паличками, знов підхопився — по барабан, забрав його в Ісуса, зламав німба, зачепив паличками поливальничка в Ісуса, відламав край хмарки й навколішках — знов навколішках — повернувся на східці, але віддавати мені барабана не схотів, роздратувавши цим мене ще дужче й довівши до того, що я копнув ногою його велебність і засоромив матусю, якій і справді стало соромно через те, що я копав ногами, кусався, дряпавсь, а тоді вирвався від його велебности, вікарія, дідка й матусі, ту ж мить опинився перед головним вівтарем, відчув, як підскакує в мені диявол, і почув його голос — як тоді, коли мене хрестили: «Оскаре, — прошепотів диявол, — ти тільки поглянь, повсюди вікна, й у всіх — шибки, в усіх — скло!»
І поверх гімнаста на хресті — а він навіть не здригнувся, він просто мовчав — я пронизав своїм співом троє високих вікон апсиди, де червоним, жовтим і зеленим на синьому тлі було зображено дванадцятьох апостолів. Одначе ні в Марка, ні в Матвія я не цілився. Я цілився в голуба над ними, що стояв на голові й святкував Трійцю, і в Святого Духа цілився, і мій голос почав вібрувати, і своїм алмазом я вступив у бій із птахом, і... Чия ж то була провина — моя? Чи, може, гімнаста, який був проти, коли вже він не здригнувся? Чи то таки сталося чудо, тільки ніхто його не помітив? Вони бачили, як я тремчу, німо пориваючись до апсиди, і витлумачили — всі, крім матусі, — мою поведінку як молитву, хоч я просто прагнув битого скла. Та Оскар дав маху, його час іще не настав. Отож я впав на кам'яні плити й гірко заплакав, тому що Ісус схибив, тому що схибив Оскар, тому що його велебність і Рашцея не так мене зрозуміли й почали щось белькотіти про каяття. Не схибила лише матуся. Вона зрозуміла, чому я заридав, хоч загалом мала б радіти, що обійшлося без битого скла.