Вона взяла мене на руки, попросила вікарія віддати барабана й палички, пообіцяла його велебності відшкодувати збитки й аж після всього цього дістала від нього — я ж бо не дав їй висповідатись — відпущення гріхів. Оскарові теж дісталося трохи благодаті, але мені від неї було ні холодно, ні жарко.
Поки матуся виносила мене на руках із церкви Серця Ісусового, я лічив на пальцях: сьогодні — понеділок, завтра — Страсний вівторок, потім середа, Чистий четвер, а в Страсну п'ятницю йому й гаплик — тому, хто навіть барабанити не вміє, хто пошкодував мені битого скла, хто на мене схожий, а все ж таки фальшивий, хто має зійти в домовину, тоді як я барабанитиму й барабанитиму собі далі, тільки чуда повік уже не запрагну.
Святковий обід у Страсну п'ятницю
Роздвоєність — ось те слово, яким я назвав би свої почуття між Страсним понеділком і Страсною п'ятницею. З одного боку, я був лютий на отого гіпсового Ісусика, що не схотів барабанити, а з другого — барабан лишився все ж таки мені самому. З одного боку, мій голос схибив, виявився безсилим супроти церковних вікон, зате з другого боку, Оскар, побачивши пістряві шибки цілими, не втратив тих решток католицької віри, які ще не раз мали підбити його на відчайдушне блюзнірство.
Одначе повернімося до тієї роздвоєности. Хоч мені, з одного боку, й пощастило на зворотному шляху з церкви Серця Ісусового додому просто так, задля проби розітнути співом шибку в якійсь мансарді, успіхи мого голосу в світській сфері, з другого боку, робили ще очевиднішими мої поразки в сфері сакральній. Отож я й кажу: роздвоєність. І цей надлам так і лишився, загоїти його не пощастило, і він зяє ще й тепер, коли домівка моя вже ні в сакральній сфері, ні в світській, а трохи збоку від обох — у лікувально-опікунському інтернаті.
Матуся заплатила за шкоду, якої зазнав вівтар у лівій бічній ніші. Великодня торгівля йшла непогано, хоч у Страсну п'ятницю Мацерат — адже він був протестант — зажадав крамницю зачинити. Матуся, яка загалом уміла наполягти на своєму, щороку в Страсну п'ятницю поступалася й крамницю замикала, зате наполягала на своєму праві — вже як католичка — зачиняти бакалійну крамницю на свято Тіла Христового, виставляти у вітрині замість коробок «Персілю» та бутафорій з кавою «Гаґ» строкаті зображення Діви Марії, освітлені електричними лампочками, а також брати участь у процесії в Оліві.
У крамниці була картонна накривка від коробки, і на одному боці тієї картонки стояв напис: «Зачинено з нагоди Страсної п'ятниці». Другий бік картонки повідомляв: «Зачинено з нагоди свята Тіла Христового». У Страсну п'ятницю, першу після того Страсного понеділка, коли барабан не барабанив, а голос не розтинав скла, Мацерат почепив у вітрині картонку: «Зачинено з нагоди Страсної п’ятниці», і ми відразу після сніданку вирушили трамваєм до Брьозена. Та ще раз щодо отієї «роздвоєности»: того дня Лабесвеґ теж був якийсь роздвоєний, протестанти йшли до церкви, а католики тим часом мили вікна та вибивали в задніх дворах усе, що бодай трохи нагадувало килима, — і вибивали так запекло, з таким гупанням, що складалося враження, немовби в усіх дворах біля будинків з помешканнями на винайм біблійні слуги одночасно прибивають цвяхами стократ розмноженого Спасителя до стократ розмноженого хреста.
А ми, лишивши позаду оте килимове гупання, що сповіщало про наближення страстей Господніх, посідали своїм звичним гуртом, яким вирушали вже не раз — матуся, Мацерат, Ян Бронський і Оскар, — у дев'ятий трамвай і поїхали вздовж Брьозенервеґ, повз аеродром, старий і новий військовий плац, і на стрілці біля кладовища Заспе стали чекати зустрічного трамвая з боку Нойфарвасер-Брьозена. Матуся скористалася цією зупинкою і висловила кілька міркувань — висловила хоч і з усмішкою, однак таких, що свідчили про житейську стому. Невеличке занедбане кладовище, де під покривленими приморськими соснами стояли перехняблені, порослі мохом надгробки минулого сторіччя, вона назвала гарненьким, романтичним, просто-таки чарівним.
— Отут мені й хотілося б спочити вічним сном, якщо доти це кладовище не закриють, — замріяно промовила матуся.
Проте Мацерат заявив, що земля тут надто піщана, й заходився ганити дикий овес та берегові будяки, якими позаростало все довкруж. А Ян Бронський зауважив, що й гуркіт з аеродрому, й трамваї, що розминаються на стрілці біля кладовища, порушують спокій цього загалом спокійного, ідилічного куточка.