Від «шведа» я відвернувся аж тоді, як вантажник неквапом звівся на ноги.
— Ану ж бо, ось погляньмо троха, що там у ній.
Він сказав це до Мацерата, який нічого не зрозумів, однак згідливо кивнув головою. Тим часом вантажник, раз у раз примовляючи: «Ану ж бо...» та «Погляньмо троха...», вибирав свою линву далі, хоч тепер уже мусив докладати щораз більших зусиль; згодом він поліз по тій линві ближче до води й, широко розвівши руки — матуся не встигла вчасно відвернутися — отож, розвівши руки, він запустив їх у збурену воду між гранітним камінням, помацав там, щось шукаючи, знайшов, схопив і, гучко крикнувши відійти, жбурнув нам до ніг якийсь важкий, мокрий, тріпотливо живий клубок. То була кінська голова — свіжа, геть наче жива голова вороного, тобто чорногривого коня, який ще вчора чи, може, позавчора іржав, бо голова ще не розклалась і не смерділа, хіба що від неї тхнуло річковою водою, але ж на молу водою Мотлау просякло все.
А чоловік у шапці — тим часом вона з'їхала йому на потилицю — вже стояв, широко розставивши ноги, над мертвою кінською головою, з якої несамовито випорскували невеличкі світло-зелені вугрі. Чоловік ледве встигав їх ловити, бо вугрі розповзалися на гладенькому, ще мокрому камінні швидко й спритно. До того ж над нами відразу з криком закружляли чайки. Вони шугали на землю, хапали, ніби граючись, утрьох-учотирьох одного дрібнішого або середнього вугра, і прогнати їх годі було й думати. Тому що мол був їхній. Однак вантажникові, що кинувся поміж чайок, пощастило все ж таки запхати десятків зо два невеличких вугрів до мішка, що його тримав Мацерат — цей любив продемонструвати свою готовність допомогти людям. Тим-то Мацерат і не бачив, як матуся зблідла й поклала спершу руку, а відразу по тому й голову на плече й на оксамитовий комір Яна.
Та коли всі дрібні й середні вугрі опинилися в мішку, а вантажник, шапка в якого вже злетіла на землю, заходився вичавлювати з дохлої голови вугрів більших і темніших, матусі довелося сісти, і Ян навіть хотів був відвернути її голову вбік, але матуся не далась, вона й далі незрушно дивилася круглими, як у корови, очима на те, як вантажник сотав з кінської голови ту черву.
— Ось погляньмо троха! — кректав він раз у раз. — Ану ж бо!
Помагаючи собі носаком рибальського чобота, чоловік розчахнув конячого рота й уставив між щелепи товсту палицю; було таке враження, немовби голова ошкірилася всіма своїми цілими жовтими зубами. Та коли вантажник — аж тепер ми побачили, що голова в нього лиса й схожа на яйце, — запустив обидві руки в саму конячу морду й дістав звідти відразу двох вугрів завтовшки й завдовжки як рука, це щонайменше, тоді вже й матуся роззявила рота й видала з себе весь сніданок: на каміння молу в струмені кави з молоком полетів збитий у грудки білок і тягуче клоччя жовтка впереміш із пережованим білим хлібом. Її тягло блювати ще і ще, але з неї вже нічого не виходило — на сніданок матуся з'їла не дуже багато, бо набрала зайвої ваги й хотіла неодмінно схуднути, задля чого перепробувала десятки всіляких дієт, хоч по-справжньому не дотримувалася жодної (вона їла потай). Тільки від одного матуся не могла відмовитись: від гімнастики щовівторка в жіночій спілці, хоч Ян і навіть Мацерат із неї кпили, коли вона, прихопивши торбинку зі спортивним костюмом, бігла до отих кумедних тіток, у лискучому синьому костюмі робила вправи з булавою — а проте не худла, й квит.
Того разу матуся лишила на камінні теж із півфунта, не більше, і хоч скільки вона тужилась, а скинути більше ваги їй не пощастило. Нічого, крім зеленуватого слизу, з неї вже не вилітало. Зате налетіли чайки. Вони позліталися ще тоді, як вона почала спльовувати, і кружляли чимдалі нижче, і падали на землю, тлусті й гладенькі, і билися за матусин сніданок, анітрохи на боячись нагуляти тіла, і не давали себе прогнати — та й хто б їх проганяв, коли Ян Бронський і сам їх страхався й навіть затуляв долонями свої гарні сині очі.
Не послухалися чайки навіть Оскара, коли той спробував був скористатися проти них своїм барабаном і на білому лаку вибив дріб проти їхньої білизни. Нічого це не помогло, навпаки, після того дробу чайки поставали ще білішими. А Мацерат і взагалі забув про матусю. Він сміявся, перекривляв вантажника, вдавав із себе чолов'ягу з міцними нервами, та коли вантажник уже майже впорався з конячою головою й на завершення дістав з її вуха величезного вугра, а вслід за ним на каміння потекла білувата каша з конячого мозку, тоді вже й Мацерат зробився білий, як полотно; проте козиритися він однаково не кинув, а купив у вантажника за сміховинні гроші два середні завбільшки й два здоровенні вугрі, та ще й намагався торгуватись за них.