Як добре, що в нас була та шафа й важкі речі, які ледь-ледь дихали, даючи мені змогу зібрати докупи майже всі мої думки, пов'язати їх водно й піднести такому собі фантому, досить багатому, щоб прийняти мій дарунок зі стриманим, ледве помітним задоволенням.
Як і завжди, коли мені щастило зосередитись і жити відповідно до своїх можливостей, я перенісся думками до кабінету доктора Голаца на Брунсгьофервеґ і заново тішився тими моментами моїх відвідин щосереди, які були для мене такі важливі. Думки мої крутилися менше навколо лікаря, який щоразу так ґрунтовно мене оглядав, а більше навколо сестри Інґи, його асистентки. Вона мала право роздягати мене й одягати, тільки вона могла міряти мій зріст, зважувати мене й перевіряти, одне слово, всі оті експерименти, що їх провадив наді мною доктор Голац, сестра Інґа виконувала ретельно, хоч і якось трохи скрушно, після чого щоразу не без іронії повідомляла про ще одну невдачу, яку доктор Голац називав «певною мірою успіхом». Рідко дивився я сестрі Інзі в очі. Мій погляд і моє часом зацьковане серце барабанщика любили відпочивати на чистенькій, крохмальній білизні її сестринських шат, на легенькій конструкції, яку вона носила замість сестринського очіпка, на скромній, оздобленій червоним хрестом брошці. А як приємно було дивитись, як щораз по-новому спадають зборки на її халатику! Чи ж мала вона під тими зборками тіло? Її чимдалі старіше обличчя й грубі, попри старанний догляд, кістляві руки вказували на те, що сестра Інґа все ж таки жінка. Щоправда, запахів, які підтверджували б таку саму тілесну конституцію і властивості, які демонструвала моя матуся, коли Ян чи й Мацерат розбирали її в мене на очах, — таких духмянощів сестра Інґа не розливала. Вона пахла милом і ліками, що навіювали втому. Скільки разів траплялося так, що, поки вона вислуховувала моє невеличке і, як усі гадали, хворе тільце, мене змагав сон — легенький, навіяний зборками білого халатика, просяклий карболкою сон, сон без сновидінь, хіба що десь далеко-далеко її брошка збільшувалася до невідь і чого — до моря знамен, до відблисків зорі на альпійський схилах, до полів дикого маку, — збільшувалася, ладна вчинити бунт проти невідь і чого: проти індіанців, вишень, кровотеч із носа, півнячих гребенів, скупчення червонокрівців, — поки весь обрій заливала червона пляма, обертаючись на тло загадкової пристрасти, що здавалася мені тоді, та ще й тепер здається цілком природною, хоч знайти їй назву я й не можу, бо саме слово «червоний» ще нічого не каже, і кров, що тече з носа, тут не зарадить, а знамена з часом вицвітають на сонці, і коли я все ж таки кажу лише «червоний», то ця червона пляма не хоче мене знати, вона вивертає свої шати — і вони виявляються чорними, ось вона, Чорна кухарка, вона підходить, мене лякає жовтий колір, ошукує синій, синьому я не вірю, не бреше й не зеленіє мені зелений, зелена могила, в якій я пасуся, мене вкриває зелень, із зеленню я сам собі білий; біле перехрещує мене в чорне, чорне лякає жовтим, жовте ошукує синім, я не вірю, що синє — то зелене, зелене розквітає мені червоним, червона була брошка в сестри Інґи, вона носила червоного хреста, правильніше сказати, носила на пристібному комірчику свого сестринського халатика. Але не часто, навіть у шафі з одягом, щастило мені затриматися на цьому найоднобарвнішому з-поміж усіх вражень.
Строкатий гамір вихопився з вітальні, вдаривсь у дверцята шафи й потривожив мій напівсон, який тільки-тільки знеміг мене й був присвячений сестрі Інзі. Я сидів, ніби прохмелівши, з розпухлим язиком, барабан — на колінах, довкола різновізерунчасті зимові пальта, я вдихав запах Мацератової партійної уніформи, поруч висів шкіряний ремінь і портупея з гачком для карабіна, і жодної білої зборочки на сестринському халатику я вже не бачив; згори спадала вовна, висіли камвольні тканини, вельвет приминав фланель, над головою — колекція модних капелюшків останніх чотирьох років, біля ніг — чоловічі черевики, жіночі черевички, наваксовані халяви, підбори з підківками й без підківок — і смужка світла, яка падала з кімнати і завдяки якій я про все здогадувався; Оскар пошкодував, що лишив шпарину між стулками шафи.