Приїхала машина, матусю винесли, перед будинком позбігалися старе й мале, матусю повезли, а згодом ми довідатися, що вона не забула ні про мол, ні про конячу голову, що спогади про того коня — байдуже, як його звали, Франц чи Ганс, — вона забрала з собою. Її органи до болю виразно пам'ятали про ту прогулянку в Страсну п'ятницю й від страху опинитися на такій прогулянці ще раз довели бідолашну матусю, яка поділяла думку своїх органів, до смерти.
Доктор Голац щось казав про жовтяницю та інтоксикацію від риби. Але в лікарні з'ясували, що матуся вагітна на третьому місяці, її поклали в окрему палату, і ми, кому дозволяли до неї приходити, чотири дні бачили там її змучене судомами, сповнене відрази обличчя, яке іноді всміхалося до мене крізь ту відразу.
Матуся намагалася хоч трохи утішити своїх рідних, як тепер я у дні відвідин намагаюся здаватися своїм друзям щасливою людиною, проте її раз у раз тягло блювати, і їй не сила було стримати позивів, які стрясали все її тіло, і воно повільно згасало, не в змозі виштовхнути з себе більш нічого, крім — уже насамкінець, на четвертий день того стражденного вмирання — коротенького зітхання, що його має виштовхнути з себе кожне, щоб одержати посвідку про смерть.
І ми всі також з полегкістю зітхнули, коли в матусі вже не лишилося причин блювати й позиви вже не спотворювали її вроду. Щойно вона, обмита, вляглася в савані, на нас знову поглянуло її рідне, округле, наївно-лукаве обличчя. Старша сестра-жалібниця закрила матусі очі, бо Мацерат і Ян Бронський плакали й через сльози нічого не бачили.
Я плакати не міг, бо плакали всі — чоловіки й бабця, Гедвіґ Бронська й Стефан, якому ось-ось мало сповнитися чотирнадцять. До того ж мене смерть матусі не дуже й вразила. Хіба ж Оскарові, який щочетверга їздив з нею до Старого міста, а щосуботи ходив до церкви Серця Ісусового, не здавалося, що вона ось уже багато років натужно шукає можливосте розірвати трикутник взаємин так, щоб Мацератові, якого вона, мабуть, ненавиділа, дісталася в спадок провина за її смерть, а Ян Бронський, її Ян, міг і далі служити на Польській пошті з думкою на кшталт: «Вона померла задля мене, вона не хотіла стояти мені на заваді, вона принесла себе в жертву».
Коли треба було подбати про спокійне кубельце для свого кохання, обоє — і матуся, і Ян — виявляли й найтонші хитрощі, й воднораз схильність до романтики: якщо схотіти, в них можна вбачати Ромео і Джульєтту чи й отих двох королівських дітей з давньої народної пісеньки, що нібито ніяк не могли знайти одне одного, бо надто глибока була вода. Поки священик проказував молитви над матусею, що таки встигла прийняти святе причастя й тепер лежала, холодна й до всього байдужа, я знайшов час і бажання в собі поспостерігати за сестрами-жалібницями, які сповідували переважно протестантську віру. Вони згортали руки не так, як католики, а «Отче наш» проказували, на мою думку, з більшою впевненістю в собі, хоч і з окремими відхиленнями від оригінального католицького тексту, і не хрестились, як те робили, приміром, бабця Коляйчек, усі Бронські, та й сам я. Мій батько Мацерат — принагідно назву його так, хоч я й не певен, що народився саме від нього, — отож він, протестант, відрізнявся, коли моливсь, від решти протестантів, бо не зціплював руки на грудях, а зціплював пальці внизу, десь біля ширіньки, немовби перекидаючись від однієї віри до іншої, і своєї молитви вочевидь соромився. Бабця стояла навколішках поруч зі своїм братом Вінцентом біля смертного одра, гучно й ревно молилася по-капгубському, тоді як Вінцент тільки ворушив губами — либонь, по-польському, — зате якомога дужче витріщав очі на все це священнодійство. У мене свербіли руки вдарити в барабан. Зрештою, це саме моїй бідолашній матусі я завдячував стількома отими біло-червоними бляшанками. То саме вона, всупереч волі Мацерата, поклала мені до колиски свою материнську обіцянку подарувати барабана, до того ж її врода час від часу, надто коли матуся була ще струнка і їй не доводилося бігати на гімнастику, давала наснагу моєму барабанові. Скінчилося тим, що я вже не зміг себе стримувати, і в кімнаті, де померла матуся, ще раз утілив на своїй бляшанці ідеальний образ її сіроокої вроди. Старша сестра-жалібниця негайно запротестувала, і я аж здивувався, що саме Мацерат поклав край її протесту, що він узагалі став на мій бік, прошепотівши:
— Не чіпайте його, сестро, вони ж бо так любили одне одного.
Матуся вміла бути дуже веселою. Матуся вміла бути дуже делікатною. Матуся вміла швидко забувати. Одначе вона мала добру пам'ять. Матуся вихлюпнула разом з водою й мене, а проте зосталася зі мною в тійтаки ванні. Часом я втрачав матусю, але той, хто її шукав, ходив поруч з нею. Коли від мого співу лускали шибки, матуся бралася за замазку. Іноді вона не мала рації, але стояла на своєму, хоч довкола було достатньо стільців, щоб сісти. Навіть коли в матусі були застебнуті всі гудзики, вона лишалася для мене відкритою. Матуся боялася протягів, однак часто здіймала бурю. Вона жила витратами й не любила сплачувати боргів. Я був сорочкою горішньої карти в її колоді. Коли матуся заходила з чирви, вона щоразу вигравала.