Коли матуся померла, червоні язички полум'я на обичайці мого барабана трохи зблякли, зате білий лак став іще білішим і таким сліпучим, що навіть Оскар інколи мимоволі примружував очі.
Поховали мою бідолашну матусю не в Заспе, як вона того іноді вголос бажала, а на невеличкому тихому кладовищі в Брентау. Там-таки лежав і її вітчим, порохняр Греґор Коляйчек, який у сімнадцятому помер від грипу. Похоронна процесія, як і годиться, коли люди проводжають в останню путь улюблену господиню бакалійної крамниці, виявилася досить чималою, в ній можна було побачити обличчя не лише постійних покупців, а й посередників від усіляких торговельних фірм і навіть представників від конкурентів, як, скажімо, бакалійник Вайнрайх та пані Пробст із продовольчої крамниці на Герташтрасе. До каплички на кладовищі в Брентау весь той тлум навіть не вліз. Пахло квітами й чорними костюмами, просяклими нафталіном. У відкритій труні моя бідолашна матуся мала жовте, змучене обличчя. Під час тієї тривалої церемонії я не міг позбутися враження, що в неї ось-ось скинеться голова, і вона знову виблює, всередині в ній ще лишилося щось таке, що прагне вихопитись назовні, — не тільки тримісячний зародок, що, як і я, не знає, котрому з батьків завдячувати життям, не тільки він прагне вийти на волю і, як і Оскар, зажадати, щоб йому подарували барабана, ні — там є ще риба, і, звісно ж, не сардини в олії, про камбалу вже й казати не хочу, я маю на увазі шматочок вугра, кілька зеленувато-білих волокон вутрятини, вугра від морського бою в Скаґераку, вугра з молу в Нойфарвасері, вугра від Страсної п'ятниці, вугра, що виповз із конячої голови чи, може, навіть з її батька Йозефа Коляйчека, який потрапив під пліт і дістався вуграм, вугра від твого вугра, бо вугор — він на вугра й обертається...
Але матуся не виблювала. Вона лишила вугра в собі, взяла його з собою, в землю, щоб нарешті мати спокій.
Коли чоловіки зняли з труни віко, щоб накрити обличчя моєї бідолашної матусі, сповнене рішучости й водночас відрази, Ана Коляйчек ухопила чоловіків за руки, а тоді, топчучи квіти біля труни, кинулася на доччине тіло, й ридала, і рвала дорогий білий саван, і надривно кричала по-кашубському.
Згодом багато хто казав, нібито бабця проклинала Мацерата, якого вважали моїм батьком, і називала його вбивцею своєї доньки. Згадувала вона, мовляв, і про те, як я впав зі сходів у підвалі. Вона підхопила матусину вигадку й не давала Мацератові забути про його немовбито провину в моїй немовбито лихій долі. Бабця раз у раз звинувачувала Мацерата й потому, хоч той, попри всі політичні переміни, по суті, згнітивши серце, шанував її, а у війну помагав і цукром, і штучним медом, і кавою та гасом.
Городник Ґреф і Ян Бронський, що плакав тоненьким голосом, мов жінка, відвели мою бабцю вбік. Чоловіки нарешті змогли закрити віко й прибрати того виразу обличчя, який вони прибирають щоразу, коли збираються взяти труну на плечі. Там, на напівсільському кладовищі в Брентау, де було двоє піль — по одному з кожного боку в'язової алеї, де стояла капличка, що скидалася скорше на саморобну іграшку для різдвяної вистави з Ісусиком у яслах, де був колодязь із журавлем і не вгавав пташиний гамір, — там, на чистенько виробленій граблями кладовищенській алеї я, ступаючи вслід за Мацератом на чолі жалобної процесії, вперше замилувався формою труни. Згодом мені ще не раз траплялася нагода ковзнути поглядом по чорному, з бурим відтінком дереву, яке відбуває людині останню службу. Матусина труна була чорна. Від узголів'я до ніг вона звужувалася навдивовиж гармонійно. Чи є на цьому світі ще одна форма, яка б так само вдало відповідала пропорціям людського тіла?
От якби отак само звужувалися до ніг і ліжка! І щоб усі наші й звичні, й випадкові ложа також звужувалися до ніг! Бо, хоч би як ми розкарячувались, нашим ногам однаково дістається лише вузенька смужка, яка, починаючи від тієї ширини, яку вимагають для себе голова, плечі й тулуб, до ніг робиться чимдалі вужчою й вужчою.
Мацерат ішов одразу за труною. Циліндра він ніс у руках і, хоч як гірко тужив, з кожним своїм повільним кроком намагався випростувати коліно. Щоразу, коли я зводив ззаду на нього погляд, мені ставало шкода його: оця випнута потилиця, оті дві грубі, як рука, жили, що витикалися з-під комірця й ховалися під чубом...