Чому мене взяла за руку матінка Тручинська, а не Гретхен Шефлєр або не Гедвіґ Бронська? Матінка Тручинська мешкала на третьому поверсі в нашому будинку, а імені вона, певно, не мала, бо всі тільки так її й називали: матінка Тручинська.
Біля труни — його велебність Вінке зі служкою і з ладаном. Мій погляд ковзнув із Мацератової голови на вздовж і впоперек покраяні зморшками потилиці чоловіків, що несли труну. Довелося притлумити в собі несамовите бажання: Оскарові забаглося вискочити на труну. Йому замандюрилося сісти на самому верху й забарабанити. Тільки ж Оскар хотів вибивати своїми паличками не на бляшанці, а на вікові. Коли вони, похитуючись, нестимуть труну, Оскар хотів сидіти на ній верхи. Коли всі ті, що ступають позад нього, вслід за його велебністю проказуватимуть слова молитви, Оскар хотів задавати їм ритм. Коли біля ями труну поставлять на дошки й линви, Оскар хотів і далі сидіти верхи на ній. Коли триватиме проповідь, дзеленькатимуть дзвоники, куритиметься ладан і бризкатимуть свяченою водою, він хотів вистукувати свою латину на дерев'яному віку й дочекатися, доки його опустять на линвах разом із труною в могилу. Оскар хотів туди вкупі з матусею й зародком. Він хотів бути внизу, а ті, що лишаться вгорі, нехай набирають повні жмені землі й кидають її вниз; Оскар не хотів вилазити з ями, він хотів сидіти на вужчому кінці труни й барабанити, барабанити навіть під землею, якщо там узагалі можна барабанити, — доти, доки палички випадуть йому з рук, дерево — з-під паличок, поки матуся задля нього... поки він задля неї... поки всі, одне задля одного обернуться на тлін, поки плоть дістанеться землі і її мешканцям; навіть кісточками пальців Оскар залюбки барабанив би для ніжних хрящиків зародка — якби ж тільки можна було, якби ж тільки йому дозволили.
Але на вікові ніхто не сидів. Необтяжена труна погойдувалася попід в'язами та плакучими вербами на кладовищі в Брентау. Пістряві паламареві кури видзьобували серед могил черв'яків — сіяти не сіяли, а врожай збирали. Потім під березами. Я — позаду Мацерата, за руку з матінкою Тручинською, відразу за мною — моя бабця, її вели Ґреф і Ян; Вінцент Бронський попідручки з Гедвіґ, мала Марґа за руку зі Стефаном — перед Шефлєрами. Годинникар Лаубшад, старий добродій Гайландт, трубач Майн — щоправда, без своєї бляшанки й навіть досить тверезий.
Аж коли все завершилось і люди почали висловлювати співчуття, я вгледів Сиґізмунда Маркуса. Чорний і знічений, він приєднався до тих, хто подавав руку Мацератові, мені, бабці та Бронським і мав бажання щось пробурмотіти. Спершу я навіть не збагнув, чого від Маркуса зажадав Александер Шефлєр. Вони були ледве знайомі, якщо взагалі знали один одного. Зрештою до торговця іграшками підійшов і музикант Майн. Вони стояли за невисоким живоплотом із того зеленого зілля, яке, коли його розім'яти в пальцях, залишає сліди й гірке на смак. Пані Катер з донькою Зузі, що підросла надто швидко й стояла, затулившись носовою хустиною й шкірячи зуби, саме висловлювали Мацератові співчуття і не могли обійтися без того, щоб не погладити мене по голові. Голоси за живоплотом стали гучнішими, але зрозуміти їх було важко. Трубач Майн тицяв пальцем Маркусові в його чорний костюм, підштовхуючи його так перед собою, а тоді схопив крамаря попідруки ліворуч, Шефлєр — праворуч, і обидва, пильнуючи, щоб Маркус, який тепер задкував, не перечепився через якусь могилу, вивели його на центральну алею й показали, де ворота. Той, схоже, подякував за підказку й рушив до виходу, навіть циліндра надів і вже не озирався, хоч Майн і пекар дивилися йому вслід.
Ні Мацерат, ні матінка Тручинська не помітили, як я чкурнув і від них, і від тих, хто підходив висловити співчуття. Вдавши, буцімто йому приспічило, Оскар спершу позадкував повз гробокопа з його помічником, а відтак кинувся бігти, не шкодуючи плюща під ногами, дістався до в'язів і наздогнав Сиґізмунда Маркуса ще перед воротами.
— Оскарчику?! — здивувався Маркус. — Скажи на ласку, чого вони від Маркуса хочуть? Що він такого зробив, чим таке заслужив?
Я не знав, що зробив Маркус, я взяв його за спітнілу долоню, провів у розчахнуті куті ворота, і ми обидва, хоронитель моїх барабанів і я, барабанщик, можливо — його барабанщик, побачили перед собою Пришелепка Лео, що, як і ми, вірив у рай.
Маркус цього чоловіка знав, бо Пришелепка в місті знали всі. Я про нього чув, розповідали, що коли Лео ще вчився в семінарії, всі оті святі таїнства, конфесії, небеса, пекло, життя і смерть — весь світ одного сонячного дня довів сіромаху до такого божевілля, що його уявлення про цей світ стало хоч і божевільним, зате цілком завершеним.