Пришелепко Лео промишляв тим, що після кожного похорону — а він знав про всі панахиди — очікував жалобну процесію в чорному, лиснючому бахматому костюмі й білих рукавичках. Ми з Маркусом зметикували, що до цих кутих кладовищенських воріт Лео привів, сказати б, професійний обов'язок, і тепер він стояв, закотивши світлі водяві очі й ненастанно пускаючи слину назустріч процесії, а його білі рукавички були самим втіленням співчуття.
Середина травня, безхмарний сонячний день. На живоплотах і деревах повсідалися пташки. Кудахкають кури, символізуючи своїми яйцями і тим, що в них, безсмертя. У повітрі дзижчить і гуде. На свіжій зелені — жодної пилинки. Пришелепко Лео, тримаючи свого пошарпаного циліндра лівою рукою в рукавичці, легко, ніби пританцьовуючи, бо справді був не без іскри Божої, ступив назустріч нам із Маркусом, простяг розчепірену п'ятірню в просяклій пліснявою рукавичці й, мовби похитуючись од вітру, хоч на деревах не ворушився жодний листочок, СПИНИВСЯ перед нами — голова схилена набік, щось собі мурмоче, з рота звисає цівка слини, — поки Маркус, спершу вагаючись, потім рішуче поклав свою голу долоню в його чіпку рукавичку.
— Який гарний день! Тепер вона вже там, де все таке дешеве... А хіба ви не бачили Господа? Habemus ad Dominum. Щойно пройшов повз нас, поспішав. Амінь.
Ми й собі сказали «амінь», Маркус погодився з Лео, що день справді-таки гарний, і збрехав, що також бачив Господа.
За спиною в себе ми почули гомін: то від могили поверталися ті, що поприходили на похорон. Маркус вивільнив свою долоню з рукавички Лео, встиг іще тицьнути йому чайові, кинув на мене свій, Маркусів, погляд і заквапився, мов зацькований, до таксі, що чекало на нього перед брентауською поштою.
Я ще дивився вслід хмарці куряви, за якою сховався, від'їжджаючи, Маркус, коли матінка Тручинська вже знов схопила мене за руку. Вони надходили гуртами й гурточками. Пришелепко Лео висловлював усім своє співчуття, звернув увагу жалобного товариства на те, який гарний видався день, у кожного цікавився, чи бачив він або вона Господа, й у відповідь, як завжди, одержував більші чи менші чайові або й узагалі нічого не одержував. Мацерат з Яном Бронським заплатили носіям, гробокопам, служці і його велебності Вінке, який, збентежено зітхнувши, дав Пришелепкові Лео поцілувати свою руку, а тоді почав тою цілованою рукою посилати благословення жалобному товариству, що вже розходилось.
А ми — моя бабця, її брат Вінцент, Бронські з дітьми, Ґреф без дружини, а також Гретхен Шефлєр — посідали на дві підводи, застелені простою рядниною. Нас повезли до Бісау-Аббау на поминки — повз шинок «Золотий кухоль», лісом, а тоді через польський кордон, що був зовсім близько.
Садиба Вінцента Бронського стояла в ярку. Перед дворищем росли тополі — щоб у будівлі не вдарила блискавка. Браму до клуні скинули із завіс, поклали на дерев'яні козли й застелили скатерками. Із сусідніх дворів надійшли ще люди. Їли довгенько. Той наш стіл стояв на вході до клуні. Ґретхен Шефлєр тримала мене на колінах. Їжа була спершу жирна, потім солодка, тоді знов жирна, самогонка з картоплі, пиво, гуска й порося, пиріжки з ковбасою, гарбуз маринований з оцтом і цукром, пудинг із фруктами й сметаною, надвечір у відчинену клуню почав завівати вітерець, шаруділи миші, а також діти Бронських, що вкупі з сусідською малишнею зайняли двір.
Засвітили гасові лампи, на столі з'явилися карти. Самогонку не прибирали. Стояв і яєчний лікер, саморобний. Від нього всі розвеселилися. А Ґреф, який не пив, почав співати. Завели пісню й кашуби, а Мацерат почав роздавати карти. Другим був Ян, третім — десятник із цегельні. Аж тепер я завважив, що нема моєї бідолашної матусі. Грали до пізньої ночи, проте жодному з чоловіків так і не пощастило виграти з чирвою без позички. А коли Ян Бронський ні з сього ні з того програв чирву без чотирьох валетів, я почув, як він стиха мовив до Мацерата:
— Аґнес цю партію запевне виграла б.
Я сповз із колін Гретхен і знайшов у дворі бабцю та її брата Вінцента. Обоє сиділи на дишлі від воза. Вінцент півголосом щось промовляв по-польському до зірок. Плакати бабці вже не сила було, але під свої спідниці вона мене пустила.
А хто візьме мене під спідниці тепер? Хто сховає мене від світла дня і світла від лампи? Хто подарує мені запах того розтопленого, ледь пригірклого жовтуватого масла, яке бабця збирала, зберігала, носила під спідницями, яким принагідно частувати мене, щоб той харч пішов мені на пожиток, щоб припав мені до смаку?