Халабуда старого Гайландта так само стояла у дворі нашого будинку. І так само старий вирівнював криві цвяхи. І були, як і в минулі часи, кролі й кроленята від кролів. А ось малишня у дворі була вже не та. Тепер діти ходили в уніформі, при чорних краватках і супу з товченої цегли вже не варили. Вони підростали, переганяли мене зростом, і я вже навіть не знав, як їх звати. Це було зовсім інше покоління, а моє вже закінчило школу й пішло в науку: Нухі Айке став перукарем, з Акселя Мішке мав вийти в Шіхау зварювальник, Зузі Катер училася на продавщицю в універмазі «Штернфельд» і мала вже постійного кавалера. Як же все може змінитися за три-чотири роки! Щоправда, у дворі так само стояла поперечина, на якій колись вибивали килими, а в будинковому розпорядку все ще писалося: «Вівторок і п'ятниця — вибивання килимів». Однак у ці два дні гупання в дворі лунало тільки вряди-годи і якось наче аж несміливо: відколи до влади прийшов Гітлер, у людей заводилося чимдалі більше пилососів, поперечини сиротіли, і тепер ними користалися хіба що горобці.
Отож мені лишалися тільки сходи та горище. Під черепичним дахом я читав свої улюблені книжки, а на сходах, коли мене тягло до людей, стукав у перші двері ліворуч на третьому поверсі. Матінка Тручинська відчиняла мені завжди. Відтоді, як на Брентауському кладовищі ця жінка потримала мене за руку, а тоді підвела до могили бідолашної моєї матусі, вона відчиняла щоразу, щойно Оскар поставав з барабанними паличками під її дверима.
— Тільки не барабань так гучно, Оскарчику. Нехай Герберт ще трошки поспить, бо ніч у нього знов була важка, і його привезли додому на машині.
Потому вона тягла мене до себе в помешкання, наливала солодової кави з молоком ще й давала шматочок бурого льодяника на ниточці — щоб я його вмочав у каву й облизував. Я пив, смоктав льодяника, а барабана не чіпав.
Матінка Тручинська мала невеличку круглу голівку, порослу попелясто-сивим волоссям — таким тонесеньким, що крізь нього світилася рожева шкіра. Ріденькі пасемця тяглися аж на потилицю й збиралися там у вузол, якого, хоч він був і зовсім невеличкий — менший від більярдної кулі — було видно з усіх боків, хай там як вона повертала голову. При купі того вузла тримали в'язальні дротики. Свої кругленькі щічки, що, коли вона сміялася, здавались накладними, матінка Тручинська щоранку натирала обгорткою від коробки з цикорієм, — обгортка була червона й линяла. Погляд у матінки Тручинської нагадував погляд миші. А чотирьох її дітей звали так: Герберт, Густа, Фріц і Марія.
Марія була мого віку, саме закінчила восьмирічку і тепер жила в Шидліці й училася в сім'ї якогось чиновника на економку. Фріц працював на вагонному заводі, й удома його бачили рідко. Він завжди мав двохтрьох дівчат, які по черзі стелили йому постіль і з якими він ходив до Ори на танці. У дворі нашого будинку він тримав кролів, віденських голубих, але поратися коло них мусила матінка Тручинська, бо Фріц і так мав доста роботи зі своїми дівчатами. Густа, флегматична молодичка років десь тридцятьох, служила покоївкою в готелі «Едем» біля головного вокзалу. Вона була й досі незаміжня і, як і решта обслуги в тому першокласному готелі, мешкала на горішньому поверсі висотної будівлі. І, нарешті, Герберт, найстарший з-поміж усіх, єдиний, хто жив разом із матір'ю, — якщо, звісно, не брати до уваги монтера Фріца, що час від часу ночував удома. Герберт працював кельнером у портовому передмісті Нойфарвасер. Саме про нього тут і піде мова. Бо після того, як померла моя бідолашна матуся, Герберт певний час — недовгий, але щасливий — був тією метою, до якої я прагнув, і я ще й тепер називаю його своїм товаришем.
Герберт кельнерував у Штарбуша. Так звали власника шинку «У шведа». Шинок стояв навпроти протестантської церкви для моряків, і завертали до нього, як неважко здогадатися з назви, переважно скандинави. Одначе бували там і росіяни, й поляки з Вільного міста, й вантажники з Гольма, й матроси з військового корабля, який саме прийшов з візитом із Німецького райху. Працювати в тому шинку, справді європейському, було досить небезпечно. Але завдяки досвіду, що його Герберт надбав у «Орському манежі» — до того, як перебратись у Фарвасер, Герберт кельнерував у тій третьорядній танцювальній забігайлівці, — йому пощастило в різномовній мішанині, що вирувала в «Шведі», домогтися визнання своєї нижньонімецької містечкової говірки, пересипаної англійськими та польськими слівцями. І все ж таки раз чи двічі на місяць Герберта привозила додому — хоч і проти його волі, зате безплатно, — санітарна машина.