Але тут я зауважила щось незвичайне.
Буває таке скло, особливо часто, чомусь, у вікнах автобусів, крізь яке кольори зовні подаються особливо насиченими: небо – глибоко синім, хмари – на диво виразними, всі відтінки літньої зеленини – непересічно повноколерними. А виходиш з такого автобуса – і як би потрапляєш у більше бляклий світ. Коли ми, з нашими пакетами з покупками, приближалися до великих скляних дверей «Євроопту», мені подалося, що двері зроблені саме з такого підсилювального для барв матеріалу. Тому я трохи здивувалася, коли двері розчинилися, ми вийшли на стоянку для машин – а кольори не змінилися, залишаючись незвично інтенсивними. Подавалося, саме повітря трошки-трошки загусло; подавалося, сила земного тяжіння стала на краплинку, на соту долю ньютона більшою… Відбувалося щось невловне; як би на наших очах на мікрон зрушувалися лінії спектра… Але добре заповнена стоянка жила буденним життям: хтось виходив з машин, хтось сідав назад, хтось викладав продукти у багажник з розвізних візків крами…
Ми підішли до Ленкової машини. У цей час біля нас загамував старенький мерседес, і, ляснувши дверцями, звідтіль вийшов землемір Степан Петруків; як завжди, він перебував у дуже доброму настрої; вінчик срібляного волосся стояв круг голови козирем.
– Ну, що доброго купили? – звернувся він до нас. – На що сьогодні скидки? Доброго здоров’ячка всій кумпанії!
І тут біля нас почувся дитячий крик:
– Мама, мама, смотлі, сьто єта?
Сім’я – він, вона, маленька дочка – стояли біля машини; дівчинка показувала пальцем на небо; всі, хто її чув, відрухово протягнули погляди за її пальчиком, і зойки – ах – …твою мать! – что єто? – капец! – видихнулися з десятка горлянок. Багато хто миттєво наставив на небо телефони – здимати.
Так, звісно, краще було здимати, бо описати те, що побачили ми на небі, словами дуже трудно. Але, як одразу виявилося, камери в телефонах ні в кого чогось не працювали, люди збентежено спробували їх оживити, а по тому хутко опускали безкорисні тепер телефони та на всі очі дивилися на небо.
А там… О, там… З північно-східного боку на нас, на місто повільно насовувалася… насовувався… агрегат? Золоте величезне й величне кільце… фантастична лілія… велетенський крендель… колосальне коло… словом, щось таке неописане повільно пливло небом; золоте, воно не блищало яскраво, але тихо сяяло. Якийсь літальний апарат. Десь там всередині, напевно, тяжко, витріщивши очі, кипіли та колотилися кінські сили, страшно пахнучи перегрітим металом – але тут, ззовні, цього не було видно і чути. Абсолютно безшумно, прекрасно, спокійно плив він по небу, ледь-ледь поблискуючи на голубовому тлі. Коли ця споруда наблизилася і голови аж задерлися, ми роздивилися, що деякі частини цього апарату? установки? не золотисті, а прозорі, і що в середині цих гігантських прозорих частин щось рухається. Якісь істоти. Я придивилася: люди? Чи люддя, як сказала б Наталка? Інопланетяни чи що?
Серце захолонуло.
Особливого страху картині надавало те, що невідома ця річ заполонила майже все небо, погрозливо, небезпечно нависаючи над містом.
Колосальна споруда, беззвучна, як мара, велична, зупинилася. Усі, хто був на майданчику, не відривали від неї очей. Дивне сяйво, непоясненна аберація барв зміцнилися ще на дрібку. І раптом знов з усіх уст видихнулося: а-ах!
Бо всі ми раптом перемінилася. Всі ми, хто був тут, раптом опинилися перевдягненими. На кожному з нас – на Ленці, Влянці, Степані, на дівчинці, що перша побачила диво, її мамі, на хлопцях, які стояли кіля мотоцикла, на охоронниках та продавцях «Євроопту», які висипали на ґанок, – словом, на всіх чисто враз зник їх старий одяг, перемінившись на золоті шати. Я зирнула й на себе: і на мені тихо горіло золоте вбрання… До землі впав поділ затканої золотом сукні, тісно лягли на зап’ястя золоті рукавчики; що у мене на голові, я не бачила, але у Вляни та Ленки на головах красувалися золоті намітки, майоріли велюни. Ейфорія, не подібна ні на алкогольну, ні на ейфорію кохання, підняла мене на вершину хвилі ніжності; непереможна гармонія, молода радість захлиснула душу… Я дивилася навколо: мусить, усі відчували щось подібне. Ясніли золоті шати, обличчя променилися щастям… Я зроду не бачила Влянки такою: розгладилися зморщечки, зоріли благословенні очі… Мені самої хотілося плакати й сміятися, хотілося дякувати й молитися гарячими словами… Аж раптом, так само зненацька, як піднялася, хвиля радості впала; зникли, як не було, золоті шати – вони знов стали не дуже новими джинсами та китайськими блузками; на обличчя знов наповзли зморшки; але я з подивом зауважила, що легенька хусточка, яку завивала Влянка, щоб сховати від докучних поглядів голу після хіміотерапії голову, не вернулася на місце, десь ділася. Ошелешені, ми переглядалися…