– Як то не знаєш?
Чоловік мовчав.
Я вибралася з-під ковдри, стала на дрижачі ноги.
Сагайдак опустився на стілець і витер чоло.
Розвидніло настільки, що я вже могла добре розглядіти незваного гостя. Це був старичок, невеличкий, худенький, рідкі сиві волосся скудлачені, як вітром. Кров, що заливала ліву половину його лиця, настільки недоречно, щемливо виглядала на парадоксально дитячому обличчі старого, що я пішла за чистою шматкою та водою – обмити її. Старий, який усе лежав у тій самій позі, як звалився, раптом сказав, проводжаючи мене зором:
– О, кто-то идет, высоко голову держит.
Коли я вернулася, Сагайдак, посадивши старого на стілець, допитував його, чи точніше, намагався це зробити.
– Кто те люди, с которыми ты сюда пришел?
– Хорошие люди, отличные.
– Ты их знаешь?
– Конечно, знаю.
– Как их звать?
– Звать – перервать, фамилия – лопнуть.
– Откуда вы шли?
– Из хороших мест.
– Господи, а тебя то как звать?
– Як не Иваном, то Степаном.
– А лет тебе сколько?
– Лет? А сколько ни есть, все мои.
Я підступила до них з мокрою шматкою. Поки я змивала кров з обличчя допитуваного, він з цікавістю стежив за моїми руками. Потім також зацікавлено обвів очима кімнату; потім погляд його став заклопотаним; потім сумним; потім пустим. Пізніше я часто бачила таке чергування емоцій у його погляді.
– Альцгеймер, – констатував Сагайдак. – Старий не відповів ні на одне питання, але не тому, що він щось ховає. Він просто стратив пам’ять. Але намагається сховати те, що він ніц не знає. Альцгеймер. Я на таких надивився, коли вони гублялися, а ми їх шукали. А ті ваші Німці знаєте для чого тягли його з собою? Для того, для чого хотіли використати й вас. «Взяти з собою бичка» – ось як це називається в бандитів.
– Не тягне він на бичка, – зауважила я. – Вельми ж щуплий.
– Зате покірний, не буде чинити опір. Тихо йде собі за людьми, аж поки не заріжуть.
Так ми й не взнали, як звати дідуся. Альцгеймер, що зробиш. Мені чогось подумалося, що баба Мокрина вимовляла б це прізвище Гальцгеймер, Гальц. Так я і стала звати його надалі: Гальц, Гальцгеймер.
Куди було дівати Гальца? Де шукати його близьких? Покинула я його в себе. Раз підкинула мені його доля.
– Добавить вам він клопоту, – вже прощаючись, провістив Сагайдак.
Я тільки знизала плечима. Ясно, добавить. А що робити?
Сагайдак витяг з-за пояса пістолет, легенько підкинув на долоні і протягнув мені.
– Беріть, пригодиться.
Я відмовмо похитала головою.
– Вам і самому треба. А я навіть стріляти не вмію, пістолета нигди і в руках не тримала. Та, мусить, і не зможу в людину вистрілити… А нелюдині, мусить, він нічого не вдіє.
– Та й людині, щиро кажучи, нічого не вдіє. Тут холості патрони. Усі справжні патрони пропали ще того найпершого дня. А ось холості залишилися. Німці, скажімо, про це не знали, і звука пострілу стало цілком достатньо, щоб їх налякати. Та мніго хто не буде знати. Візьміть.
Але я все ж відмовилась.
Коли вже Сагайдак зібрався відходити, я схаменулась, що не знаю навіть, як Сагайдака звати. Спитала. Михайло, відповів він.
Не знаю, нащо спитала. Може, я вже його геть нигди не побачу.
Уже відійшовши, Михайло Сагайдак помахав нам з Гальцом з шоса, і залишилися ми одні жити день при дні в новій реальності.
Звісно, було мені з Гальцом непросто. Перш за все, його треба було кормити. Правда, їв він мало. Спочатку мені здавалося навіть, що йому, як і мені, взагалі не треба їдла. Але ні, виявилося, що треба. А де його було брати? Прийшлося знов кланятися Ірці – отій фермерші. Ні, вона баба не кепська, нема чого казати, та й я не просто так просила, за все розраховувалася – то старими кроснами, то ровером, а все ж… Якимось дивом у Ірки на далеких полях у лісі заховалася і картопля, й жито, й деякі овочі, у той час як на великих колгоспних полях усе засохло. (До слова, так було і в інших: у кого поле було далеко, десь в лісі, то там урожай був.) То вона й розгорнула гранд-торгівлю, і не завжди ввічливо себе при тому поводила. Але ладно. За теперішніх обставин примовка «клієнт завжди правий» не працювала.
Далій, раз треба було годувати старого, то приходилося йому варити страву. Не будеш же день при дні давати йому сирий буряк. А значить, повстало питання здобування вогню. Ой, лихо моє! А це ж та ще процедура! Жаринами я розжилася в теї ж Ірки, принесла їх додому у великому чугунці. Ті жарини треба було якось навчитися зберігати. Причому Ірка попередила мене, що піч у хаті топити не можня. Нібито в Страдчі були випадки, коли люди палили в пічці, а по тому такі люди пропадали.