На тому й пішла я назад. Що тепер робить? Єдина можливість добути так потрібний спирт етиловий відпала. Спробувати нагнати самогонку самій? З чого? Та й як? Я пошкодувала, що ніколи раніше не цікавилася цим питанням. Інтернету тепер нема, подивитися, як це робиться, немає де. Хоча я і мало знала про процес самогоноваріння, але розуміла, що для нього треба цукор чи щось таке інше вуглеводне – а ні цукру, ні чогось такого вуглеводного ніде в окрузі не знайдеш… Я знала, в яких умовах живуть люди, і знала, що розраховувати нема на що.
Усе. Глухий кут. Що робить?
Я йшла дорогою, так шмидко, як могла (бо мучило мене й те, як там без мене Гальцгеймер), але в глибокій задумливості. І дуже здивувалася, коли, піднявши голову, виявила себе в якомусь незнайомому лісі, точніше, біля болота. Придивившись, зрозуміла: це Смутне, невеличке болото за Довгеньким. Як мене сюди занесло? Це ж вроді не по дорозі мені. Заблудилася? Як це може бути, я ж добре знаю дорогу. Тоді я не мала відповідей на це запитання. Пізніше деякі гадки в мене з’явилися, деякі допущення… Але не тепер. Тепер я подумала, що знову згубила почуття напрямку, як це було зі мною, коли вибралася з Печори. Так чи інакше, я зрозуміла, що якимось дивом я очутилася за лісом, на Смутному, де колись ми з бабою Мокринею різали серпами вишар, і у мене від хуткої ходи та взагалі від всіх сьогоднішніх перипетій на межі можливостей мого немолодого організму ноги трохи дрижать.
Я опустилася на купку біля невеличкого дзеркала води. Огляділася. Дивно, болото виглядає напрочуд живим як для наших часів: вода прозора, хоча й з брунатним відтінком в глибині, на сухим грудку біля купини все всипано брусницями (у нас їх звуть баранцями), далій – розсип журавлин. Ягоди були ще неспілі, але бочки їх так апетитно рум’янили, що несподівано для себе відчула: хочу. Смак виявився… Кисла свіжість літа. Будить силу. Я набрала повну жменю асорті та жадібно з’їла, намагаючись роздушити і відчути піднебінням м’якуш кожної ягідки. Прислухалася до себе, чи не скрутить раптом біль після протяглого голодування. Ні, навпаки, в животі лагідно і легко стало.
І тут я побачила їх. Гриби. Не скромні сивенькі пурхавки та пудпалюпахи, як того разу на дворі Будки, а якісь розкішні в своїй екзотичній незвичайності, ярко-рожеві, напівпрозорі, пругкі навіть на вигляд… При позирку на них розумієш, чому в наших місцях усі гриби, крім справедливих, називають губи… Справді губи – напіврозкриті, повні життя та прихованої ніжності – такі асоціації викликали ці незвичні макроміцети на Смутному болоті. Гриби були рясно обсипані росою, що мене знову-таки здивовало – яка роса серед дня, а дощу ж сьогодні не було.
Заінтригована нигди не баченими рожевими дивами, я зірвала одне. Те, що я прийняла за росу, виявилося невеличкими прозорими наростами. Моя потреба їсти, що так довго спала, розбуджена кислими ягодами – чи чимось іншим – раптом забажала ще. Гриб пахнув так само незвичайно, як і виглядав: не грибницею та пріллю, а горіхами, свіжим вітром, солодким перцем, може трохи – сміхом та водою. І я спочатку попробувала на язик, а потім відкусила кавалок. І ще, і ще.
Від смаку цього гриба замирало серце; м’язи рук розслаблялися; радість підступала до голови; в животі робилося тепло.
Тверезий не затанцює, коли він не божевільний.
Я зареготала і затанцювала кругом купини.
Гриби рясніли кругом купин. Ось воно – рішення! Ось що дасть можливість переключати свідомість на зло антигомам, на добро людям. У що їх зібрати, рятувальні губи? Я стягнула через голову своє старе платтячко, зав’язала вузлом горловину і, сміючись від радості, стала заповнювати цей мішок губами, вишукуючи їх серед трави та болотного моху. Останнім часом я не носила білизни, тому всталася гола, але це мене не збентежило: ейфорія замінила мені пляттячка, та й хто мене побачить по дорозі до Будки? Пустинно стало на землі. Вибрала всі гриби до однесенького.
Опинянка з ейфорії покривала мене й дорогою додому; тривожне почуття тільки ненадовго вернулося, коли я минула Довгеньке та дійшла до Нечистої Калатівки, де, за розказом страдецького пресвітера Петра Федоровича, він бачив дивну та страхітливу містерію з участю Оксанки, тіло моє знизало раптовими дрижаками. Я прискорила ходу.