Я з’їла останній кавалочок губи і звернулася до кота:
– А ну-но, Кіцісько, розповіди про себе. Як то все ж таки так вийшло, що ти навчився говорити?
Кіт сів, почухав задньою лапою за вухом та почав розказувати.
Відчувалося, що в Кіціська був добрий словниковий запас. Вимова трохи незвична, це так; з акцентом, знаєте, говорив, якось тягнув деякі звуки – ммм, ссс, підвивав трохи – уу. А що дечого він все ж не міг висказати, не все міг сформулювати – то це не догана. Недомовленість дає простір для свободи.
Ось його розповідь, викладена так, як я її зрозуміла.
Кіцісько добре пам’ятає себе котенятом від того моменту, коли їх покинула кішка-мати. П’ятеро котенят жили в дровітні великого котеджу, що стояв на межі Берестя. Теплі почуття до світу пам’ятаються йому з тієї пори. Так вийшло, що перших людей у своєму житті – а це були господарі великого котеджу, які приїжджали туди тільки навесні та влітку, – Кіцісько побачив наступного дня після того, як кішка-мати залишила своїх котенят. Котенята ще безтурботно гралися, хоча вже й відчували голод, коли з машини, що в’їхала у двір, вийшли люди. Котенята їх не боялися, бо були ще маленькі. Люди їх покормили шкірками від ковбаси та молоком, а за кілька годин половили та відвезли туди, де шоса проходить мостом над Копаним Ровом, і там викинули з мішка на схил шосу. Тоді Кіцісько вперше уважно подивився в очі людини: це була молода баба, яка тримала їх на руках в машині, а потім зносила їх під міст. Під мостом котенята тулялися якийсь час. Стало тяжко жити. Котенята голодували, бо не вміли ще самі добувати їдло, і розбрілися. Великі коти можуть довго обходитися без їдла, але котенята – ні. Кіцісько, коли був уже на грані смерті, якось набрів у лузі на жінку, яка збирала щавух, – Степаниху. Вона взяла його з собою на хутір, і він став жити там. Коли вона несла його на руках, Кіцісько вдруге зміг подивитися в очі людині, цього разу старій бабі, і зауважив там, за зіницями, час, тьмаво блиснувший кольором сірої води час. І тоді зрозумів, що це таке – течія подій. Степаниха вже не тримала корови, але була справною господинею і їсти в неї в домі було що. Кіцісько добре пам’ятає, що того дня, коли вона принесла його на свій хутір, у неї був зварений грибний суп, вона накришила туди ще хліба, і він з голоду насьорбався так, що боки аж розпирало. З того часу він дуже любить гриби. Тоді ж, відчуваючи свої роздуті супом боки, він усвідомив цінність і навіть безцінність свого маленького тіла, укритого пухнатою повстю. А розуміння, що в тому тільці є ще щось, крім самого тільця, прийшло до нього трошки пізніше, коли з малого клубка з хвостом він перетворився на жвавого підростка. У Степанихи в той час жив ще собака – чорний, короткошерстий, чомусь з шістьома пальцями на задніх лапах, а також білка, коза, кури й гуси. Часом приходив кінь. Ще були миші, безліч жуків, щипавки, пташки в кущах. Усі вони були винятково розумні. Спочатку Кіцісько навчився добре розуміти мишей і став вдало їх ловити. Вони стали його основною їжею. З собакою він грався, але якось зимою, коли баба Пелагія міцно захворіла і декілька днів не вставала з ліжка та не могла давати їм їсти – на засипаному глибоким снігом хуторі була справжня катастрофа, особливо мучилися зачинені в курнику кури та в хліві коза – коту було легшій, бо мишей можна було ловити й зимою – найбільше дошкуляли йому морози, бо в хату він не міг зайти, Степаниха і не могла відчинити двері – і ось тоді він відчув за поглядом та поведінкою собаки, що може стати йому їдлом – і він хотів та не міг передати собаці, щоб той його не їв – він уперше задумався про загадку слова. Він давно вже розумів мову Пелагії та інших людей, що час від часу навідували Крайній хутір – кіці-кіці, псік, молоко, м’ясо, дощ, вітьор, сніг, полоти, косити, копати та таке інше – але тоді, коли сидів на засніженій вербі та дивися на чорного собаку, що скакав знизу, як би граючись, але на справі хочучи його, кота, зловити та роздерти – чомусь саме тоді вперше подумав, що мусить навчитися говорити не так, як досі говорив з мишами, собакою, щипавками та конем, а так, як говорять люди. І коли по декількох днях господиня хутора, зігнувшись, змогла нарешті вийти на двір, кіт дочекався, коли вона покормить усіх, зокрема й собаку, зіскочив із верби, підійшов до ноги господині, потерся об її та зміг видушити з непокірливого горла: «Дай іі мммні їссти». Так усе й пішло. Баба Пелажка не вельми здивувалася, почувши, що її кіт говорить. Самотнє, одиноке життя зробило її такою, що вона не часто дивувалася. Сказала, що тепер буде з ким хоч слово сказати і, справді, часто з котом розмовляла. Правда, вона ж і раніше з ним говорила, але тепер він міг відповідати.