І ось зараз спотребилося.
Хатинка була акуратна та чистенька. Чисто вишарувані нефарбовані дошки підлоги; жодного неприємного паху – пахне сухою землею, полином, колієм, а ще чомусь роздушеними чорницями; доволі світло, бо над дверми – вирізане в формі ромба віконечко; через те віконечко літала якась птаха, що звила собі гніздечко на поперечній планці у куткові; дірка в підлозі п’ятикутна, з обох боків її – артистично вирізані по формі ноги невеличкі підставочки. Навіть туалетний папір заховався на цвяшкові.
Вже виходячи, я звернула увагу на таку скринечку без вічка на стені, куди за часами радянськими господарі Будки клали, мабуть, порізані газети для певних нуждів. З цікавісті сунула туди руку – і витягла якийсь старий зошит без обкладинки. Це оказався рукописний пісенник – такі ще на моїй пам’яті за тих самих радянських часів робили дівчата-старшокласниці, вони були тоді дуже популярні і давали єдину тоді можливість мати під рукою тексти популярних пісень. Я погортала трохи зжовтіли сторінки. Шкільний дівочий почерк, на першій сторінці – «Синий лён», далій – «Хоть поверьте, хоть проверьте», «Лучше нету того цвету», «Лада», «Снег кружится», «Не повторяется такое никогда», «Ты мне не снишься», потім так само російським алфавітом «Чэрвона рута» (Ты прызнайся мени свиткиль в тэбэ ти чары…»), місцева «Зэлэная вышня з-пид кореню вышла…», «На Подоле белый камень, подолянка седить на ним…», «Товарищ время», ще якісь вірші без назви, прозаїчні записи… «Достать левой рукой из печки уголек. Начертить на полу черту, встать к ней спиной, перешагнуть ее левой ногой назад и вперед и сказать: Нет черты черту, нет ему креста. Так нет и мне хвори, и боли ни назавтра, ни на послезавтра, ни на неделю, ни на месяц и ни на весь год! Аминь». Цікаво… «Як на сухый бэрэзі лыст засыхае, видвалюеться, так бы у (ім’я) рана загойилася б, хвороба засохла б, видвалылася. Аминь». Кожна сторінка була ще додатково прикрашена вирізаними з листівок та, мабуть, журналів квітами, букетами, красунями періоду розвитого застою; через силікатний клей, що ним були приклеєні букети, коти, зайці та інша красота, сторінки трохи поморщилися. Я прихопила пісенник з собою – подивитися детальніше та показати котові – і вийшла на вулицю.
Мізансцена між тим за час мого відлюддя змінилася. З подивом та радістю я побачила на лавці Ленку та молодого Бриштгеля. Кіцісько вже приматкобожився в Ленки на колінах.
– Боже мій, як сюди дісталися? Збігли з катакомб? Як змогли?
Обличчя Ленки та Бриштгеля явно зізнали цілющу та оздоровчу дію рожевих грибів. За ці кілька годин вони нисе розправилися, стали свіжішими. Пропали чорні тіні під очима, зникла жовтизна скури, а навіть численні синці на лиці Ленки поменшали. Від колишнього мирного життя був мій перший відрух та перша думка: чим почастувати гостей – але відразу зрозуміла всю недоречність цього пориву. Тут аби б живому встатися, яка тут гостина… Та й все одно в ці темні часи почастувати я їх можу одне водою з колодязя… Що я, до слова, одразу ж і зробила.
– Ага, втекли, – напившись води з алюмінієвого кубка, Ленка гладила Кіціська і посміхалася. – Ризикнули, як дурні, а тепер от не відаємо, чи добре вчинили…
Виявилося, що поїдання рожевих грибів у катакомбах газосховища призвело до прикмітних наслідків, але Ленка та молодий Олександр хотіли б, щоб вони поки що були неприкмітні. Усі, хто їв гриби – а то коло Ленки, людей з двадцять, тих, хто хотів би опіру антигомам – всі вони збігли з каменоломні. Їм, нисе, вдалося це зробити непримітно, але що буде далій? Вони то всі домовилися між собою зустрітися за добу отут на Будці, щоб діяти разом далій. Чи, принаймні, спробувати вирішити, як діяти.
– Ти сказала – антигоми? То ті нападники? Може, мені нарешті скажуть, ким вони є? І чого хочуть? – перебила я.
– Цього ніхто не відає, – похитала головою Ленка. – Ні на який контакт вони не йдуть. Абсолютно. З’являються та зникають абсолютно раптом, а керують людьми за поміччю мислених наказів.
– А назва зколя?
– Якось так прижилася. Трудно навіть сказати, хто перший нею скористався.
– Здається, то від мене пішло, – сказав Бриштгель. – Читав колись Наварича оповідання, у нього там якихось роботів так звали чи іншу якусь нечисть. Ну, й зганув, коли прийшлося.