У прохолодній хаті, біля холодної грубки, з-за якої знову безшумно та суворо вийшов рижий кіт, між двох жінок відбулася розмова, яка потрясла Ленку. «Коротко кажучи, – оповідала тепер вона нам, – тая Марія Сєргуц не більше не менше, а передбачила все, що ми тепер переживаємо». Не знаючи, що і думати, слухала її Ленка. Марія не толкувала Апокаліпсис і не робила пророцтв у стилі Ванги. Але вона чітко, за пунктами, казала: 1) невзабаві сюди прийде зла сила; 2) багато людей знищить; 3) багато примусить на себе працювати; 4) закриється тут на якийсь час, а потім, коли ніхто її не спинить, піде далій в світ, і тоді – все, рятунку нікому не буде. Вона не конкретизувала, що то за сила, бо не знала сама, але зате розповіла, звідкіль про це знає і що треба зробити, щоб скористатися тим маленєчким шансом на рятування, що встався у людства… Бо: 5) рятунок є. Причина біди: все іменоване стратило імена, все пам’ятане забулося. А щоб позбавитися напасти, треба…
Нигди в житті я нічого не слухала так напружено, з такою магнітною увагою, як тепер подругу. Але вона закашлялась, потягнулася за кубком, ковтнути води. Я нервово стиснула в руках скручений у свиток старий пісенник, перемінила становище закляклого від напруження тіла… І тут побачила під столом тонку біленьку сигарету, яку колись кинула недокуреною. На диво, вона не розмокла за цей час: мусить, втрапила в таке містечко під столом, куди дощ не доставав. Зрозуміла раптом, що дико хочу курити, затягнутися хоча б кілька разів, нагнулася, щоб дістати, зрозуміла, що не дістаю, ще більше нагнулася, потягнулася за недокурком, взяла його, стала розпрямлятися… І…
Провалилася в нору…
…Може, то вода була – прозора та темна, стародавня торф’яна вода верхових боліт; може, то бриніла коло мене спорідненість з духом Всесвіту; може, ця рідина – те, що остається від думок, коли вони гинуть; може, то – відлуння когнітивної революції у четвертому вимірі…
Так чи так, коли могутній потік – з чого б він не складався – ніс мене у своїй середині, а потім обпав, зліг, висох, і шум у вухах стих, я знайшла себе – нічого не розумію, ніц не тямлю, стою, як дурна, сама не знаю де. І не відаю, хто я!
– Я дуже швидко вчуся, – відповідаю я комусь, сама не знаю чого та нащо.
Фокусую погляд. Стою в якійсь велизній кімнаті, а навіть, скажімо, в якомусь залі, як би офіс вільної планіровки, на вельми високому поверсі – крізь скляні стіни бачні панорами міста, і небо такого кольору, який буває, коли літом чередою йдуть гарячі погодні дні, а щоночі – злива, і сива річка далеко, і ажурні мости…
– Але на що ви взагалі розраховуєте, якщо ви навіть не вмієте писати українською? – звертається до мене чорнявий високий хлопець; сидить переді мною за столом, відкинувся на спинку стільця, дивиться на мене зі щирою цікавістю, але трохи як на якесь диво.
Схоже, ми протягуємо розмову. Але про що ми говоримо? Де я? Як я тут опинилася? Та, прости Господи, хто я?!
– На жаль, не можемо вас узяти на працю за такими обставинами. Думаю, ви самі розумієте. Ми беремо винятково журналістів із бездоганним знанням мови та великим досвідом праці в Україні, бажано киян, – і дивиться, пильно дивиться на мене, навіть не на обличчя, а на голову.
Відрухово обмацую її; вона лиса; лиса!? Чому?!
Мене охоплює почуття, близьке до паніки.
Хлопець також трохи занепокоївся, гримаска пробігла по рухливому обличчі.
– Ви нормально почуваєтеся? Все гаразд?
Я прокашлялася.
– Все окей. (Тільки скажіть, будь ласка, хто я? – ледве не додала я.)
Проте я одразу ж отримала відповідь на питання, яке не наважилися вимовити.
– Ну, теоретично, ви можете спробувати подати документи на конкурс. У вас є документи? То ви їх тримаєте в руках?
Я знову-таки відрухово зирнула на те, що тримаю в руках – це був згорнутий у свиток старий пісенник.
Пам’ять вернулася каскадом води у водопаді, я аж похитнулася.
Матінко моя!
Я – Алка Бобильова, де б я зараз не була, я втрапила сюди зі свого дому на Будці, після того як потягнулася під лавку за недопалком. Я огляділася. Вся зала розділена скляними перегородками, тут кипить праця за компами; погляд мій зачепився за величезну вивіску на стені – «День та ніч. Всеукраїнська громадсько-політична газета». Блиснуло сонце, відбилося в далеких золотих куполах. Я в Києві! На стіні вісив і календар, і, міркуючи з нього, серпень поточного року ще не скінчився…
Нора! Тож я знову провалилася в нору. Пояснити, що то таке – провалюватися в нори в часі – доволі складно. Але таке зі мною вже траплялося кілька разів. Виглядає це так, як би ти переміщуєшся у часі, втрапляєш в минуле чи майбутнє і просто спостерігаєш за подіями, не маючи можливості взяти у них участь. Пояснити, чому саме зі мною таке відбувається, я не можу. Але це не фантазія хворобливої уяви, це реально відбувається – і саме завдяки оцій своїй здібності я колись змогла відшукати біля Добратич старовинний скарб, схований тут у сімнадцятому сторіччі львівським ювеліром… Я писала про це в попередньому романі, в «Рибгороді»… Шляхом довгих експериментів та роздумів я дійшла висновку, що ці нори – вони там, де колись відбувалися з людьми якісь жахливі події, де хтось мучився, вмирав… Давновато зі мною не відбувалося таких провалів, тим паче, так, щоб провалитися і діяти в іншому часі, а не просто бачити, що відбувається – таке взагалі було тільки раз, – але зараз, очевидно, я реально, фізично – я на всяке-все хутенько обмацала своє обличчя та вкусила себе за палець – попала в інше місце! Я знову попала в якусь нору, але цього разу не часову, а просторову!