Пісенник випав мені з рук.
Я присіла, підібрала пісенник, встала. Голова заточилася, і я похитнулася. Хлопець за конторкою ще більше захвалювався, став підійматися – вочевидь, щоб прийти на допомогу, але я вже взяла себе в руки.
– Будь ласка, – звернулася я до нього. – Заради всього святого: мені треба знайти Наталю Чорнокнижко, яка мешкає в Луцьку. Допоможіть, це неймовірно важливо.
Роман Когочий – а саме так звали смуглявого хлопця з козацьким чорним оселедцем та овалом рухливого лиця, який живо нагадував відлуння середньовіччя – виявився не тільки справжнім професіоналом, але й, що важливіше, надзвичайно відповідальною та розумною людиною.
Ніякого паспорту в мене при собі, звісно, не було, але ідентифікувати мене, упевнитися, що я та, ким себе заявляю, пан Роман зміг миттєво за допомогою Інтернету. За кілька хвилин він вже бачив перед собою все: і інформацію з Вікіпедії відносно моєї скромної особи, і мої фото, і навіть мої статті для «Дня та ночі», які я друкувала в цій газеті декілька років тому, ще при попередньому редакторі.
Більше всього в цій історії, коли я обдумувала її потім, мене дивувало те, що він, коли я, приклавши всі намагання, щоб говорити коротко та зв’язно, розповіла йому свою історію, не спробував усе це опублікувати в своїй газеті. Це ж яка була б сенсація! Але він поступив не так.
З іншого боку, чому я так дивуюся? На той час, як мені стало відомо вже пізніше, весь світ відав про «білоруську аномалію». Феномен отого «купола непроникливості», який, виявилося, покривав рівнесенько всю територію Білорусі та не випускав звідтіль не тільки людей, але й електромагнітні хвилі, дуже турбував людство. Білорусь якби зникла з радарів; ніхто не знав, що там відбувається, ніякі спроби отримати звідтіль будь яку інформацію, чи, навпаки, якось пробитися крізь купол, не давали жодного ефекту. Нигди раніше ніхто з землян не зутикався ні з чим подібним. Світ балансував на грані всепланетної паніки, рухнули світові економічні ринки, до кордонів Білорусі були стягнуті війська всіх країн-сусідок… Найрізніші організації на всій планеті напружено шукали відповіді – що то за явище таке, але, попри намагання найкращих вчених та невчених, політиків та популістів, духовних лідерів та шарлатанів хоча б якось пояснити його, не кажучи вже подолати, воно залишалося загадкою, що будило найгрізніші припущення.
Ось чому вже за десять хвилин за мною заїхали в приміщення газети, а за три години по тому я знаходилися в одному будинку за дуже серйозною адресою, де зібралися на раду дуже серйозні люди. Правда, в лице я пізнавала тільки декількох. Серед присутніх було багато військових. Наталка, яку доставили з Луцька військовим гелікоптером і після моїх наполегливих вимог також допустили на засідання (бо спочатку не хотіли), палала відважними очима і сяяла фіолетовим шовком, тут же, збоку, мовчав і Роман (його перебування в цій компанії ні у кого перечень не викликало).
Президент, зайнявши своє місце за масивним великим столом, провістив:
– Починаємо наше екстрене засідання. Пані Алло, розповедіть, будь ласка, всім присутнім ще раз те, що ви мені вже розповідали тільки-но.
Коли пані Алла скінчила свою розповідь, довгу хвилину в приміщенні панувала тиша.
– Прошу пропозиції, – сказав президент.
Військовий з великими булавами на погонах і чітко викарбуваним кам’яним загорілим обличчям пропонував аж так безоглядно не довіряти щойно отриманім вісткам. Але його обсік президент, сказавши, що все вже надійно перевірено. Молода жінка модельної ангельської зовнішності виказала пропозицію вдарити атомною бомбою, але її (нецензурно) обсік військовий з великими булавами. Хлопченятко в окулярах пропонував поставити у відомість міжнародні організації, порадитися з партнерами і союзниками, але президент сказав, що, на його думку, тут той випадок не можна зволікати і діяти треба негайно. На кону доля людства.