Великим зусиллям я вернула щелепу на місце і закрила рота. І одразу знову відкрила, щоби спитати:
– То віте хочете сказати, що я перетворююсь на кішку?! І на якусь невідому істоту?! І як мені може бути 30, коли мені 50! І де могла подітися моя вада серця?!
Доктор покачав головою.
– Ні, я далекий від того, щоб так формулювати…
– Ні, це не значить, що ви перетворюєтеся на кішку, – вступив до розмови його колега. – Але це означає, що ви маєте тепер деякі риси організму, які притаманні котам, зокрема, на молекулярно-біологічному рівні. Такою, принаймні, видається ситуація на нашу думку, генетиків.
– Дякую, пояснили. Ніц не розумію.
Я розгублено обвела поглядом примовклих присутніх і зустрілася з синіми очами Юрія Нагорняка:
– А ну-но, м’явкніть, – пропонував він з усмішкою.
Саме з такою усмішкою він, пам’ятаю, пхав автівку, що по бампери загрузла в болоті під час експедиції, дискутував із божевільно агресивним та шалено дурним пришелепком на великій міжнародній конференції і виступав у суді над колишнім (але тоді цілком собі дійним та впливовим) ректором свого вишу. Ця усмішка тоді якось не прибирала завсідній холод з очей. Але зараз прибрала. Тепер синь була теплою. І ця теплота мене нормалізувала. Стримала божевілля, що погрожувало от-от накрити з маківкою.
Не думаючи, за інерцією та звичкою слухатися я м’явкнула! Це був такий невпевнений, переляканий, але абсолютно не котячий звук, і прозвучав він так недоречно, що я хихикнула. А потім засміявся той чоловік з обвітреним обличчям. Потім реготіли всі. Це, треба признати, був нервовий сміх, але він розрядив обстановку. Я витерла сльози, що виступили на очах, і попросила дати мені дзеркало. Пані Оксана протягнула мені свою прекрасну пудреницю. Ні, ніяких ознак молодості не було й близько: худе тускле сірувате обличчя, глибокі поперечні морщини на лобі, шкіра провисла під переляканими очима… Лиса, як коліно, башка. Які тут двадцять сім – тридцять. Стара баба.
– Ладно, поїхали далій… І що все це нам дає? – сказала я, вертаючи пудреницю її господині.
– Ну, хоча знання, що, щоб вас не чекало, фізично ви будете дуже сильні, – відповіла письменниця, ховаючи її в торбу.
Оксана завжди вміла формулювати все дуже докладно. Мені запам’яталося, як колись вона порівнювала письменників з пташками, яких запускають в шахту, щоб перевірити, чи є там метан: коли є – пташки вмирають, і падають, коли немає – літають…
– Але що саме мене чекає? Для чого мені ота фізична сила?
– Як програмісту, мені зрозуміло, – вступив у розмову ще один хлопець, – що в цій всій історії має бути логіка. І логіка проста. Простота – це завжди правильно. А з віднайденої логіки вибудується алгоритм дій.
– Але ми занадто мало знаємо, можна сказати, майже нічого не знаємо, щоб спробувати відбудувати якісь логічні ланцюжки, – фізик.
– Чом мало? Інформації достатньо, – Наталка. – І головне, що ми знаємо: це надприродне явище, щось зі світу Нави чи Прави, і треба скористатися тими знаннями, які ми маємо про той світ.
– Ви говорите щось ненаукове, – фізик.
– І безбожницьке, – священник.
– Але логічне, – підняв руку програміст. – Продовжуйте.
– Ось подивіться, дуже цікава річ, – Наталка взяла зі столу та показала присутнім якусь книжку. О Господи, то ж не книжка, це ж старий пісенник, винесений мною з туалету! Наталка продовжувала: – Чом цей зошит оказався в руках Алли? Чом саме з ним вона втрапила в Київ? Пане Тарасе, ви, може, впізнаєте цю річ?
Той будівник чи шофер, на якого вже звертала увагу раніше, дотягнувся до пісенника, осідлав ніс окулярами та став гортати.