Антигоми, було ясно, активізували свою роботу, в чому б вона не полягала.
Сашко, межи тим, ніяких вісточок про себе не давав. На оперативному чергуванню – розказував кіт – всталися тільки вони з Ленкою.
Два дні оперативне чергування їхнє полягало в тому, що вони, вернувшись на Будку, перебували там, час від часу підживлюючи себе грибами, деколи висовуючи ідеї – які за ще деякий час самі ж бракували. А що ще вони могли б зробити? Абсолютно ніц.
На третій день пережили тривогу: побачили, як з лісу до Будки направляється невеликий загін – група чоловіків. Хутенько заховалися за льохом, звідкіль в разі необхідності можна було ретируватися бур’янами. Не спотребилося: в одному з чоловіків Ленка впізнала Толіка.
– Ну який загин? – заговорив Толік. – Нас зібралося чотири мужика. Мішка з його хлопцями та я.
– Мішка? Де він? – я подумала, що Толік каже про ще одного нашого друга, Мішку-бригадира. – І про яких його хлопців ти говориш? У нього ж дочки.
– Ось він, – кивнув Толік на Сагайдака. (Я й забула, що й він Михайло).
– То мої колишні підначальні, що якимось дивом залишилися живими, – вступив і той до розмови. – Зустрілися на кордоні з Україною, біля Люципара, ми всі. Хто у відрядженні був, хто у відпустці у той день. А так то вся міліція знищена, це точно. Вирішили тримаємося разом, все ж одне одного знаємо… Але за кордон пробитися не вдалося. Спробували й так і сяк – як би що відштовхує… Без толку були наші спроби… Але разом все ж якось краще…
– Так а зараз вони де? – спитала я. – І де Ленка? – звернулася я до кота.
– Вони за рибою пішли, на Копаний Рів. Сітку витягти.
У цей час через колій перебіг хлопець, чиє обличчя подалося мені знайомим. Але воно, це обличчя, не налаштовувало думати, де я могла його бачити, бо було сповнене якогось зухвалого жаху! Якоїсь відчайної гордості.
– Хутчій! – задихаючись, крикнув хлопець. – Ми антигому злапали! Саша з Леною її тримають!
Підірвалися всі одночасно. Оскільки я ще тягла за руку Гальца, то ми з ним троху відстали, і, коли добігли до берега Копаного Рову, Толік, Михайло та хлопець-вісник (зганула я його: Дмитро його звати, громадський активіст, колись допомагав нам з Ленкою в деяких справах) вже згрудилися біля Ленки та ще одного молодого чоловіка, які щось велике тримали у високій траві, притискаючи до землі. Кіцісько в бойовій позі припав до землі біля них. У цьому молодому чоловікові я пізнала також свого знайомого – Сашу, колегу Дмитра.
На наше з Гальцгеймером тупотіння Ленка підвела голову, обличчя коротко просяяло радістю – живу мене побачила, – і вона знову стурбовано опустила очі на те, що вони тримали.
А тримали вони, на перший погляд, велику рибу. Але ні, не рибу. Декілька рибин, очевидно, зловлених в Рові, валялося на траві поруч – побачила я краєчком ока, – а тримали вони молоду струнку жінку, зграбну, прекрасну. А чом я прийняла її сперше за рибу – бо вона була обмотана, сплутана рибацькою сіткою! Жінка – коли так можна було її назвати – являла собою взірець довершеності в тому, що тичилося жіночості: ідеальна постава з високими грудьми, руки рідкісні, конічні тонкі пальці… Пальці ворушилися, але якось мляво та повільно, як би сонно. Дивні за красою блакитні очі відкриті, але пусті, лице прегарне, але мертво-нерухоме… Вдягнена вона була у сріблястий комбінезон, чистий, випрасуваний без єдиної зморщечки. Щось таке було в тому комбінезоні, ось в тих пальцях, що наводило на думку: а чи то взагалі жінка, людина ворушиться під сіткою?
– Вона сиділа на березі, – хутко заговорила Ленка. – Ми верталися вже додому. Якась загальмована, млява, нисе хвора. На нас підвела автомата, але якось так повільно… Дмитро на неї скочив, шарпинув за автомата, а я сітку накинула… Вона одразу впала, начебто я не сітку накинула, а вдарила її міцно. Ворушилася все менше й менше…
Як у відповідь на ці слова, антигома повела головою і завмерла.
– Що з нею? – спитав Сагайдак.
– Не знаю, – відповіла Оксанка.
Сагайдак опустився на коліна і обережно доторкнувся ліктя антигоми, потім лиця; реакції не було. Толік підхопив автомат, що лежав у траві неподалік.
– Це не справжній автомат, муляж, – повідомив він. – Стріляти з нього неможливо.
Сагайдак обмацав жінку, як би перевіряючи, мертва вона чи жива. Піднята Сагайдаком її рука впала.
– І що тепер пропонуєте зробити, ловці антигомів? – Сагайдак обвів нас очима. – Вітаю вас з успішним полюванням, але що маємо робити з трофеєм?
– Вскрытие, – одразу ж відповіла Ленка – вскрытие, уж не знаю, как это украинскою.
– Розтин, – автоматично підказала я.