Мінськ і наша держава
– Я орендував у Ірки-фермерши коня за швейну машинку. Подорож в 800 кілометрів в обидва боки зайняла мені три тижні. Кінь не підвів, і моєї фізичної міцності вистачило, хоча їхати конем було дуже незвично, а після першої доби – і тяжко, і боляче для тіла. Але душа моя була вкрай повна намаганнями накопити, усвідомити та інтерпретувати враження від подорожі, і це допомогло витривати. Їхав дорогою М1 – пустою з більшого, але деколи зустрічав когось кіньми та возами. Лячно було, щиро скажу, – але отих прильотних, як на їх кажуть в Заблудині, ні разу не бачив. І від лихих людей Бог милував. За декілька днів дістався Мінську.
Мінськ наполовину, а то й більше, обезлюдив. Казали, що в той перший день, коли все почалося, вельми мніго людей було умертвлено. Казали, з Комаровки ніхто не вийшов, ніхто не вирятувався в Мінськ-Арені, де в той день проходив хокей, казали, що рухнули цілі квартали в Уруччі та Серебрянці, поховавши під собою десятки тисяч. Хлюпання та підвивання тих жахливих кишок, що втягували мертві тіла, казали, стояло над містом до самого вечора…
У Мінську я побачився-таки з начальством – наша головна церква на окраїні міста залишилася цілою, і в кабінетах адміністративної частини я знайшов тих, кого шукав, але розмова з ними мене розчарувала. Інструкцій практичних, крім поради чекати другого пришестя і наказу пам’ятати, що Антихрист буде жидом, – не отримав. Втомлений та трохи розгублений такими результатами, я вирішив трохи віддихатися та дати відпочити гнідому перед зворотним шляхом.
У церкві я зустрів свого давнього товариша по університету, і той прийняв мене в себе. Три дні я міг стежити за життям нашої столиці. Колишньої столиці.
Колишньої – бо держави, стольним містом якої був Мінськ, більше не було. Не було й самого міста. Ще дорогою я бачив, що єдиний організм, який називався державою, розпався на маленькі окремі громадки, які жили своїм маленьким життям; поки що вони не кристалізували нових форм організації суспільства, але жили. І колишній Мінськ також тепер уявляв з себе такий набір маленьких оазисів маленького життя. Мізерії його прояв були в чомусь аж милими, подалося мені.
Друг мій мешкав у Медвежині – районі, де за мирним часом жили в невеличких котеджах та ошатних, з добрим смаком розмальованих на торцях багатоповерхівок досить, хоча й не через міру, багаті менеджери, докторі, програмісти, інженери та опрочі бізнесвумен. У той день, коли валилися та падали будівлі по всьому Мінську, ні котеджі, ні багатоповерхівки в Медвежині не постраждали, крім однієї, у якій жила сім’я відомого поета. На жаль, і сам поет, і вся його родина, і багато хто інший з цього дому загинули. Загалом, з тими руїнами було дивновато. Ну, розбурилися адміністраційні будівлі. Це якось можна пояснити, коли допустити, що хтось веде війну. А от ніякої закономірності в тому, чому одні житлові доми залишилися, а решта перетворилися в купу щіпок, ніхто найти не міг… Чом порушилася Мінськ-Арена, але залишилася Національна бібліотека?..
– А коти там залишилися? – спитав кіт.
Очі Петра округлилися, він перевів їх на Ленку, вона кивнула і після секундної паузи людина відповіла котові:
– Так, залишилися. Небагато, але бачив.
Тепер кивнув кіт.
Петро продовжив розповідь.
– Так чи інакше, Медвежине наладжувало нове життя під гаслом «Дав Бог напасть – дасть і раду на неї», і в тому новому житті стало центром вогню. Бо там, серед інших, жив лаборант-хімік. В умовах, коли з крам, заправок та аптек у момент зникло бодай все, на хімфаку, як виявилося, реактиви залишилися недіткненими, і кмітливий лаборант припер звідтіль мішок марганцівки та гліцерину, які, як було відомо лаборантові і невдовзі стало відомо багато кому, при об’єднанні в рівних долях самозапалюються. Тому тепер у всіх медвежинських дворах куріли імпровізовані огнища, на яких томилися супи з гарбузів або картоплі, запікалися голуби та куропатки, а де в кого – й кури або щуки. У лаборанта ж – часом й свинячі відбивні. Друг мій, своєю чергою, в не такому вже й далекому гайочку біля Медвежина різав осини та приносив в місто на горбі дрова. А ось коня у нього не було, і за субвинайми гнідого я також отримав щіпти огнедійних речовин… Правда, майбутнє було непевне, але все ж мало бути хоча б яким, правда?
Взагалі то зовсім не ідилічним було це нове життя. Смерть косила людей. (Смерть? – насторожилась я. – Косила?) Ні, докторі залишилися і працювали, але всі хвороби загострилися, а ліків не було. Способів діагностики також не було, бодай, крім пальпації. Вмирали навіть не тільки від якихось серйозних хвороб чи нещасних випадків – люди гинули від такого, що й не подумаєш: загнав стрімку, попив води, вдарився головою… В родині мого друга так померла п’ятнадцятирічна донька – від гикавки. В один не прекрасний день раптом, ні з сього ні з того, стала гикати – ні попити води, ні затримати дихання, ні нагнутися вперед – нічого не помогло, і через декілька годин дівчинки не стало…