…Одного дня за порадою друга я вибрався до колишнього центру міста. Там, на колишній площі Незалежності, біля недійного тепер поштамту, організувався поштамт новий: люди приносили сюди записки (здебільшого на папері, але були й на тканинах, навіть глиняні та на бересті) для тих, кого згубили, до кого не могли дістатися… Знайшлися й поштарі: сортували на купи цей наскальний живопис та листи на село до діда за адресами, за невелику плату, коли хто міг заплатити, допомагали розшукати потрібного листа… Я довго рився в купах «В Брест» і «З Бреста», «В Брестський район», «З Брестського району», і врешті… Я знайшов листа до Уляни Анатолівни, – він глянув на мене і витяг з нагрудної кишені конверт. – Від її чоловіка. Ось він.
І він протягнув мені вже відкритого конверта.
Відчуваючи, як заколотилося серце, дрижачими руками я витягла з конверта аркушик, перебігла очима, а потім прочитала вголос. Лист не був довгим і написаний був білоруською мовою.
«Улляначка, каханае маё сэрцайка, душанька, мілая! Як ты, мая дарагая? Спадзяюся і ўпэўнены, што з табой усё добра ў Дабрацічах. Спадзяюся і ўпэўнены, што і Ала ў парадку. Не думалі мы і не гадалі, што на нашым веку прыйдзецца перажыць такія выпрабаванні. У нас усё таксама нармальна, аднак за табой прыехаць пакуль не магу – ты толькі не перажывай, але трохі захварэў Казік. Думаю, ён выкараскаецца, думаю, гэта проста вірус, але пакінуць яго без дагляду зараз нельга. Яшчэ раз скажу: не перажывай і не намагайся вярнуцца ў Мінск, чакай нас у Дабрацічах. У нас усё ёсць, таго запасу лекаў, што застаўся, нам хапае. Казіка аглядае перыядычна Г. С., ты ж ведаеш, яна добры доктар. Пра Ліну нічога не магу сказаць, але ж зараз нічога не вядома ні пра каго, хто за мяжой. Кажуць, увогуле ніякай інфармацыі з-за межаў не паступае. Нашы сябры – у парадку. Мама нармальна, я забраў яе да нас, яна дапамагае мне з Казікам, а я прыглядаю за ёй. Яшчэ і таму не магу зараз у Дабрацічы выбрацца, не магу яе кінуць. Таня і Маша таксама ў парадку, перыядычна бачымся. А. Д., І. С., А. С. і іх кола праяўляюць сябе найлепшым чынам, мы ў сталым кантакце. Думаю, мы яшчэ пазмагаемся. Калі ласка, клапаціся пра сябе, пра сваё здароўе – дзеля мяне з дзецьмі і дзеля нас усіх. Твой розум і воля яшчэ спатрэбяцца для агульнай справы. Абдымаю цябе моцна. Твой Юрка».
Я повільно склала аркушик і вернула у конверт.
– Коли я забрав листа, відразу пішов за тією адресою, що позначена на конверті, – пояснив Петро. – Знайшов дім та квартиру, але там було закрито, мені ніхто не відчинив. Наступного дня сходив знову – те саме. Тоді я відкрив конверта, бо подумав, що, можливо, там буде якась корисна інформація… Більше чекати не міг, кортіло додому, і позавтрій виправився в зворотний шлях…
Я обвела поглядом моїх товаришів. Лена, прищурившись, обдумувала почуте; Толік зосереджено гриз травинку; Сагайдак хмурився; Саша і Діма мовчали, переглядалися; Сашко Бриштгель сидів, схиливши голову; Гальц щасливо-спокійно дивився на вогонь; відкрите обличчя Марії Сєргуц чомусь пломеніло у світі вогню погардою… Як мені в цій колекції бракувало рішучого, полум’яного, безшабашного погляду Наталки!
І розумного погляду Влянки.
І спокійного, знаючого – баби Мокрині.
– А тепер я хотів би почути, що тут у вас відбувалося за час моєї відсутності, – твердо сказав пресвітер Петро. Потім голос його дригнув:
– Може, знаєте, як там мої? Бо я ще вдома не був… По дорозі вас побачив.
– Не чути було нічого кепського, – Лена прокинулася від своїх роздумів. – Толік?
– Я вчора був в Страдчі, – відізвався той. – Ваших не бачив, але не чув, щоб щось погане відбулося. Принаймні, ніхто про те не казав, ні фермерша, ні хто, з ким бачився.
Видно було, як з Петра впав тяжар і як в наступну секунду навалився знов – нічого ж не було певним. Тим не менше, він тримався, і запитав:
– А що тут взагалі відбувалося?
Корпускулярно-хвильова теорія Петра-пресвітера
Лена коротко переказала, і я також – вкотре.
– Хм. Ясно, що нічого не ясно, – резюмував Петро. – Хоча я маю деякі міркування… Не претендуючи на їх істинність, хотів би оголосити…
– Оголоси, – лаконічно промовила Ленка.
– То так, непевні думки… Смутні остороги… Я ж за першою освітою – радіофізик… То я вже потім католицький університет у Львові скінчив… Ну, і в Мінську, з другом та його колегами обмірковували… Вони, в принципі, погодилися зі мною… Вам, може, мої здогадки не покажуться… хм… безперечними. Тим не менш. Я прийшов до твердого висновку: те, що зараз відбувається – наслідок порушення рівноваги щодо корпускулярно-хвильового дуалізму світу. Є такий принцип фізичний – корпускулярно-хвильового дуалізму світла, пам’ятаєте, сподіваюся, зі школи? – він знову обвів усіх поглядом.