Мені прийшлося ще перемінити штани Гальцу і переполоснути зняті; розвісивши їх уже під зорями – сохнути не будуть, але нехай до ранку хоч стікаються – і я вернулася до веранди. На ґанкові хтось сидів, придивившись в темерові, я познала Толіка. Коли я підійшла, він встав і зробив рух, як би хочучи взяти мене за руки.
– О, Толік, то ти? Чого не спиш? У мене руки мокрі, прала… Ходімо вже спати.
Він взяв мене за зап’ястя, вищій мокрих долоней.
– Так, ходімо, – навіть у нічній тьмі я розрізняла, як уважливо він дивиться на мене, а на устах – ховається усмішка.
До мене дійшла двозначність того, що я ляпнула, особливо беручи під увагу наш бекграунд – ми ж певний час були дуже близькими. І я відчула, що червонію; добре ще, що в темноті він не побачить.
Толік на секунду обняв мене (вік, вік, вік – застукотіло серце), після відпустив. Він пропустив мене перед собою в хату, взяв на засовку та на ключ двері веранди.
– Добраніч.
– Добраніч.
Я пройшла у свою кімнату, де, як завжди, нерухомо та беззвучно спав Гальц, закрила за собою двері. Ночував Толік у другій половині Будки, і на новій, по ремонтові, підлозі майже не чути було його кроків, що віддалялися, – але я чула їх.
Нарешті я лягла та заплющила очі. Як після походу за грибами перед сном перед заплющеними очами спливають пропущені справедливі, як після дня на картоплискові – картоплі в борозні, перед моїми очами одразу ж стали спливати картини сьогоднішнього дня. Концентричні круги на зрізі руки антигомихи, розсип патронів до ППШ на дні візочка, скорчені в приступі задухи обличчя Толіка та Ленки…
Щоб позбавитися жахливих видінь, я широко розплющила очі. Темнота, м’яка як оксамит, темнота, в якій ледь-ледь проявлялися вікна. Місяць, що за хвилину лив світло, мабуть, сховався за хмару.
Дім продувався нічними вітрами. Продуваний нічними вітрами, дім трохи знісся над землею – але невисоко, але не відірвавшись від фундаменту – і тепер тихо покачувався, тихо повертався навколо своєї осі та осі світу.
Браслети доторкань рук Толі теплилися.
Який то сьогодні день? Який місяць?
Стільки всього відбулося…
Ух, давно мені не римувалося. Як зрозуміти те, що лізе в голову мою лису?
Вітер бухнув у шибу веранди, завив над черепицею даху, стрясонув крону берези над домом. Частина неба на заході, яку я могла бачити через вікно, яскраво та сумно синіла, а потім через сиву смугу переходила в матово-чорне.
Завтра вдягну тую синю сукню, що мені колись подарувала Влянка. Чого їй, сукні, лежати. А то ходжу й правда як бомжиха.
На тому я заснула.
Корінь з 2. —ук\-юк
Для своїх семи років він був вельми маленьким. Худенький, неміцний. В очах, у всьому блідному конопатому личкові – вираз винуватості, який на дитячому обличчі зазвичай покидає не його власна, але чужа провина. І вуха як маячки, відстовбурчені, червоненькі. Коли Петро-пресвітер підвів Василька до нас, хлопчик зняв з голови кепку. В мене аж серце перевернулося.
– Ось, це наш Василько, – Петро скудлатив його темне волосся та нахлобучив назад кепку, обняв за плечі.
Разом з Петром та хлопчиком на Будку прибула і Маня Лондон (Золота Мова). Я то зовсім не дуже зраділа, побачивши її щуплу, трохи похилену на бік поставу – і її легендарно довгий язик, і в’їдливий характер, і знаменита вдача влазити не в свої справи не робила цю жінку аж такою привабливою в моїх очах при нашій ситуації. Але не витурювати ж тітоньку. Вона, як і можна було чекати, одразу ж постаралася заголовувати.