Почекай мене, Маріє
Я ж, залишившись на Будці, головне своє завдання бачила у тому, щоб якось підготувати Гальца. Але як?
– Ленка, – потребувала я від подруги. – Ти все ж доктор, хоча й не людський. Кажи. Що нам зробити, щоб Гальц не підвів.
– Ти від мене вимагаєш того, чого ніхто у всьому світі не знає. Альцгеймер не лічиться, – огризнулася Ленка і відійшла. Тим не менше, я бачила, що вона про щось напружено думає, не зводячи очей з нашого хворого.
Узагалі-то Ленка завжди, скільки я знаю її протягом усього життя, вельми спокійна та розсудлива, причиною ж цієї грубості я бачила, по-перше, стому та біль у травмованій нозі, а по-друге, присутність пані Марії. Не складалися відносини поміж старою членкинею УПА та моєю російськомовною подругою, і я відчувала їх взаємне роздратування…
Але діватися не було куди, приходилося якось уживатися.
Ленка надовго задумалася, не зводячи очей з діда, що страждав хворобою, названою іменем австрійського доктора. І я подивилася на цю групу – хлопчик, Гальц та пані Марія.
Василько помахав перед очима Кіціська своїм картузом – начебто це був не розумнющий та унікальний Кіцісько, який говорить, а просто полосатий кіт місцевої породи – ну так, хлопчик же не вмів читати по губах котів – і Кіцісько з дорогою душею підхопив гру, одразу ж перевернувся на спину, вчепився в картуз передніми лапами, а задніми став швидко відпихати. Хлопчик і Гальц засміялися, Марія з теплою усмішкою перевела погляд на мене, і я вкотре вразилася незвичайності її лиця.
Один мій друг колись сказав мені: «Ти не кривдуй, але в тебе таке обличчя, що при першому погляді хочеться відвести очі, по другому – тягне дивитися ще, обійти кругом тебе, щоб розглядіти, як у музеї експонат, а вже по третьому – весь час намагаєшся тобі помагати, щоб ти не робила». Я не кривдувала, чого тут кривдувати, я і сама знаю, що це так і є. А ось обличчя Марії, незважаючи на мої претензії називатися письменницею, я б описати не змогла. Я вже казала, що воно було прекрасним. При тому, що сухе, в зморшках, обрамлене старечою хусткою. Не вогонь в сосуді, не чиста вóда. Не добра бабуся, не мудра матінка. Щось інше.
На ній мала б зоріти яскрава вишиванка, і опинка, – запинається так, а потім так, – і корсетка кубова із зубцями, – і завжди гордо піднята голова. І синій кунтуш із золотими вусами ззаду зимою, і золотий очіпок з ріжками, і з корабликом. І твердий незаперечний авторитет.
На ній мав би красуватися синій англійський костюм, і лодочки, і сумірний капелюшок, і вона мала б приймати паради.
Сукеночка чорна, і нитка білих перлин, і клатч – сидіти на показах мод. Або, навпаки, біла, як свіжий сніг, атласна сукня, і чорні перлини…
І легка вдача, і почуття гумору.
Мало б бути, мало б щось з цього бути, вона для цього народилася.
І нічого того не було.
Я не могла підібрати слів. Дивилася на Марію. А вона дивилася тепер на хлопчика, як я могла б дивитися на свою доньку.
Коли б вона залишилася жива, а не вмерла в три рочки.
…Бувають дні, коли каміння з небес падає, камені з неба, сиплеться каміння, і втрапляє в цицьки, і кам’яніє там молоком, каміння болю, грудки затверділого молока, кругляки муки, і з цицьок тоді тече не молоко, а кров. Каміння з небес втрапляє в голову, в спину, каміння падає в гарячий, як присок, пісок дороги, підіймає тонку пилюку, яка осідає на ногах, на обличчі, на очах. Нещадно. Нещадно. Нещадно палить сонце. Нещадний світ. І Марія Сєргуц горбиться, затуляє собою сина – від каміння, від пекучого сонця. Син вертить голівкою, він ще шукає цицьку, але кричати вже не може – тільки слабо, тихо пхинькає. Серце Марії розривається від цього тонкого плачу, вона хотіла би дати сину цицьку, щоб накормити його хоча кров’ю, Марія худа, але крови, вона знає, у неї ще багато, і син знебожений, вона хотіла б дати йому цицьку, але вона не може цього зробити, бо кругом неї, в пилюці, під пекучим сонцем, стоять колом худі озброєні чоловіки. Шмайсери, калашникови, Марія Сєргуц не знає, що ще. Однострої, сиві та темно-сиві, чорні. Картузи з кокардами. Марія Сєргуц зі страхом придивляється до них, до їхніх тяжких облич. Чому знедолений світ? Чому вмирає новонароджений хлопчик? Чому ми не потрібні нашій землі, чому ми чужії для неї? Чому чоловіки поглядають так, ніби не вміють дивитися вдаль, не вміють дивитися далій своїх калашникових? Чому в їх очах голодна пристрасть?