Толік також почув цей грюкіт ніг.
– Степан продав! Біжімо!
Він схопив мене за руку, і ми кинулися бігти.
Спочатку, в паніці, я навіть не розуміла, куди ми біжимо. Аби б звідсіль, аби б подалій. Але потім побачила, що вертаємося на Будку – короткою дорогою, чи, ліпше сказати, бездоріжжям. Через рідкий сосновий ліс, уздовж неглибокого меліораційного рову, а потім, – через нього, потім – скачучи на грудках переораного поля. Толік нісся до Будки, міцно тримаючи мене за руку, а я, до свого подиву, від нього не відставала. Говорити не було як, тут аби дихання хватило, і тому вперше Толік відкрив рота, коли ми увірвалися на подвір’я Будки, де наші мирно сиділи біля стола під яблунею.
Довгий короткий бій
– Швидко! – вигукнув Толік. – Автомати! На гору хати і в клуню. Віте вмієте стріляти? – звернувся від до Марії Сєргуц.
– Так, – лаконічно відповіла вона.
– Сюди йдуть бандити. Не антигоми, люди. Треба відігнати. Почнете стріляти, тільки-но почну стріляти я. Ти з нею до клуні, – кинув Ленці. – За мною, швидко, обидві, – командував він.
Кинувся до клуні, де ми склали привезену Марією зброю, Марія та Олена за ним, без слова. А я, що робити мені?
– Ходімо до хати, – звернулася я до Гальца. – Ну, хутчій, хутчій, – у моїм тоні прорвалося роздражнення, а він цього не любив.
– Сама йди.
– Будь ласка, ходімо, – я постаралася сховати нетерпіння, але він дуже тонко відчував фальш.
– Нікуди я не піду.
Ой, лишенько! Тягнути його чи що? Він же ще доволі міцний, я не справлюся. І тут мені несподівано допоміг хлопчик. Він просто встав з лавки, взяв за руку Гальца, і той без перечень пішов за ним в хату.
Звідкись, з витріщеними очима, з повстю дибаром, з витягнутим хвостом, пулею пригнався кіт:
– Ідуть ті люди.
Толік вибіг з клуні з двома ППШ за спиною, і чимось ще; а, це патрони, в руках у нього декілька магазинів.
– За мною, – кинув мені і побіг на веранду.
– Головою й хвостом відповідаєш за них! – крикнула я в свою чергу котові. – З хати щоб не висовувалися.
– Так, – мрикнув кіт.
Зачинивши двері на замок, я кинулася по драбині на гору. Толік вже мостився з автоматом біля відчиненого вікна в торці, яке виходило на південь.
– Толік, може, краще втекти, сховатися?
Протягнув зброю мені.
– Не вийде. Уже не встигнемо, та й вони нас у спокої не залишать. Налякаємо раз та назавжди, щоб невнадно було.
– Але… – знову почала я.
– Ось вони, – не дав мені закінчити Толя. – Давай сюди, хутчій. З автомата стріляла коли?
– З пневматичної гвинтівки в десятому класі рідної школи.
– Дивись. Так тримаєш. Ось запобіжник здимаю. Тиснеш сюди. Буде віддача, будь готова, – і від тицнув мені в руки автомат, який оказався дуже тяжким, я ледве не впустила. Сам вже завмер біля вікна. Я присіла обіч, сперла автомат на підвіконня та визирнула з вікна, яке, як я вже розповідала, знаходилося в торці і виходило якраз на дорогу до Будки. Зараз по цій дорозі, побачила я, хутким кроком наближався до нас великий загін. Чоловік зі сто. Може, більше. Багато в кого в руках палки. Нашестя гуннів. Мене колотило від страху.
Я присіла навпочіпки.
– Так не зможеш стріляти, стань на коліно. Автомат зіпри на підвіконня. Починай стріляти, тільки-но почну я. Цілься на голову чи на груди. Головне, сама себе не забий. Увага!
Цілься? Холера, а як? Де тут тая мушка, на яку треба брати? Я подивилася на Толю і постаралася скопіювати його позу. Зажмурившись, заглянула в приціл. Ось вона, мушка. Тепер без рожевих шмаркачів навести на… У першому шерегу гуннів я впізнала, подалося мені, сина Німця. Ось на нього. На груди. Без шмаркачів. І зараз ти натиснеш туди, куди показав Толя. І будеш намагатися попасти.
Вже другий раз я допомагаю Толіку в справі забивання людей. Перший раз це дало добрий проміжківий результат, але зрештою ми програли. Побачимо, що буде зараз. Без рожевих шмаркачів тільки, онуча.
– По колоні, вогонь!
Довга черга перекреслила мої думки, закреслила тишу. Одразу від клуні додалися короткі черги, одиночні постріли. Чого я не стріляю, підводжу своїх друзів?! Не дивлячись у приціл, з заплющеними очима я натиснула на гашетку, чи як вона там називається. Автомат майже не вирвався з рук, міцно бахнув у плече, я відрухово натиснула ще і ледь втрималася, щоб не впасти.
Мабуть, серед гуннів було багато досвідчених військових, бо тріскуче перекреслення повітря чергами та пострілами не повернуло їх навтіки. Дуже спрактиковано, навчено розсипалися гунни, залягли за придорожніми кущиками, за корчиками лободиння, такими сласними для свиней, розпласталися серед некошеної трави, так уподобаної поетами минулих часів. Наскільки я бачила, ніхто не був забитий чи ранений; навпаки, якесь колихання бур’яну, гуляччя свідчили, що серед нападників відбувається переміщення.