– Та буде вже! – розсердилася нарешті Марія. – Ти ж бачиш, немає його. Палиця є, а його немає. Утік. А вбиті не втікають. Поранила ти його просто. Він ніччю ще раз на нас нападе, не переживай так, – з іронією додала вона.
Лена підвела голову, глянула на Марію.
– Вам треба рану обмити та перев’язати, ходімо.
Підтримуючи одна одну, як два сплетених гуляками ходячих дерева терну, вони направилися до Будки. Напівдорозі їх зустріли Бриштгель і Ленині доньки. Сашко підхопив під руку Марію, а молоді жінки – маму. Її улюблений внук вів на поводі коня.
– Ну ось і помирилися, ось і славно, – підсміхнувся Толік. – Вдало вийшло з Сашкою. Вдало, що з ним Ленкини очутилися… Щоб не це… А тобі вельми личить ця синя сукня, – додав він зненацька. – Просто неймовірно личить. І яка тканина чудова, це шовк?
Що це? Він знущається, чи що? З його усміхненого обличчя я перевела погляд на себе. Руки брудні, перепецкані пилом, корчово тискають автомат, на подолі плаття висить павутиння… Неловко стала обтрясатися, провела рукою по лицю, і зрозуміла, що тільки перепецкала ще й лице…
– Чого то в тебе такий гарний настрій? – не найшла чого ліпшого сказати. – Бачиш привиди веселитися?
У його очах світилася теплота такого роду, якої я давненько вже не примічала у поглядах, спрямованих на мене, і я збентежилася.
Легким рухом він змахнув щось з моєї голови:
– У вас, пані, якась трісочка на маківці налипла.
Я відрухово простягнула руку до голови, здивувалася, відчувши під нею м’яку шапочку волосся… Відросли? А я й не помітила.
Раптом у заповненій моєю збентеженістю тишині якась вібрація землі дала низький, майже нечутний, але погрозливий гук. По траві прокотилася, як від вітру, хвиля. Ніби десь тяжко дихнули велетенські груди. І від того подиху кудись перетекло повітря, розрідилося, і стало важко дихати – як рибам, викинутим з води на берег. Лице Толіка перемінилося, скривилося від нехватки повітря – мабуть, як і моє.
– Толік, що то, знову це? – спитала я перелякано, задихаючись.
Щоб воно не було – відпустило, знову можна дихати нормально, стих отой далекий застрашливий гул.
…Решта дня – бо виявилося, що бій, який подався мені дуже недовгим, насправді – ну як насправді, може й не насправді – бо що тепер залишилося без сумніву правдивим? – але коли міркувати по сонцю, бій насправді продовжувався немало часу: найближча до нас зірка з когорти жовтих карликів вже добренько хилилася до забузьких корчів, коли ми з Толіком, після приступу асфіксії спрямовали до Будки – решта дня, кажу, пройшла в різних клопотах.
У коло біля ґанку зібрався весь наявний склад: наляканий Василько з наляканим котом на руках, неналяканий чи вже просто все забувший Гальц, Марія з білою бінтовою пов’язкою на голові (я зловила себе на дивній думці, що от таку пов’язку їй також органічно носити), ми з Толіком, Ленка зі своїми, Бриштгель.
– Ну що? – риторично запиталася я. – Що будемо робить?
– Як що – то що, а ні – то по рублю, – відповів з усмішкою Гальц.
Ленка кинула на нього швидкий гострий погляд.
Сашко Бриштгель, який таким вчасним вступом у бій приніс нам перемогу, на жаль, розповів нерадісні новини: він не знайшов у Бресті тих своїх друзів, на допомогу яких розраховував. Ні Арсена, ні Антося, ні Павла не було у квартирах та домах, де він їх шукав. Тільки одну свою знайому, Людмилу, застав Сашко вдома, вона спочатку подалася йому просто непритомною зомбі, але після того, як Сашко розкрив та частково розпилив уміст київської ампули, начебто трохи отямилася, впізнала Сашка, розплакалася та розповіла про теперішнє життя їхніх берестейських друзів.
Справді, сказала вона, практично всі з їх товариства, розїхалися по родинних селах. Вона сама залишилася, бо на початок катастрофи банально хворіла на грип і не могла нікуди рушити. А потім стало пізно. Брест зазнав разючих змін. Коли раніше на спланованих російською рукою вулицях сют-тут звучала наша мова, то тепер тільки російська, а саме мат, можна було почути від тих, хто вештався містом, розповідала знайома Сашка. Ті, хто залишився, перетворилися або в абсолютно покірних рабів нового ладу, що стратили здібність думати – і я стала такою, плачучи, сказала дівчина – або стали опорою та центром підтримки Володимира Німця. Причому центром у буквальному сенсі – вони отаборилися в Брестської фортеці, в колишнім музеї, і звідтіль ладили свої набіги та напади на близькі та далекі села. У них, очевидно, був якийсь спосіб уникати зомбувального діяння отої галасливої поп-музики, що тепер постійно звучала неясно звідкіль, але на всю міць під брестським небом, заглушаючи всі інші звуки, вони, очевидно, якось уміли протидіяти тим наказам йти на роботу в газосховище, що щодня звучали в головах слухняних рабів і гнали їх на працю. Виснажлива праця в газосховищі, яка полягала в тому, що день при дні, ніч при ночі тисячі людей пробивали якийсь велетенський канал у глибину землі, цілком знесилила Люду і сьогодні, попре настійливого наказу в голові, вона просто не змогла підвестися… Спробувала, спробувала, аж поки не втратила свідомість, і прийшла в себе вже, мабуть, тільки дякуючи живлющому газові…