За півгодинки, напившися води та з’ївши принесений Сашком хліб, вона очумалася настільки, що вже готова була та гаряче хотіла допомогти Сашкові. Вирішили так: вона, прихопивши частину капсул, піде в Ковердяки, куди, вона знала, поїхав з Бреста їх ще один дуже активний та розумний друг, Михаль, і в назначений час вони спробують долучитися до акції… Обнадієний цим, Сашко на коні підвіз Люду до виїзда з міста на Ковердяки, а сам ще заїхав в Скоки, де розраховував застати ще професора Пилипука. Але й тут його чекала невдача й горе: дім професора стояв розчинений, всередині все розбито, ніяких приміт життя. В Скоках Сашко зустрів Терезу Пашківську, керівницю польської організації Бреста. Вона не могла прояснити долі професора, але коли Сашко, повагавшись, розповів їй про справу, також охоче погодилася допомогти. «Так, ми своїх польських пісень не забули», – запевнила вона Бриштгеля.
По тому Сашко заїхав за названими Леною адресами і забрав з собою її дочок та внука – тепер вони стояли біля мами та бабусі.
– То в підсумку: можливо, завтра, коли сонце наполовину сяде, нас підтримають в Ковердяках, – можливо, коли Михаль справді там і в доброму здоров’ї. Ну й поляки в Скоках. Але то й все. А Бересть тепер, скільки можу судити, дуже відрізняється від інших міст: коли, скажімо, Петро розказував, що в Мінську люди намагаються відновити життя, займаються господаркою, виробляють товари якіїсь, то тут – лише раби та бандити… – закінчив розповідь Бриштгель.
– А копання того каналу до геєни продовжується. А земля стала трястися. А повітря щезає все частіше. А ніччю ж, коли я щось розумію в людях та військовій справі, Німець, цілком можливо, знову спробує напасти, – сказав Толік. – Запитання: що краще? Чекати назначеного на завтра часу в розрахунку на якусь досить примарну підтримку і нариватися на нові небезпеки чи спробувати зробити все чим скоріше. Вже сьогодні?
– Робити чим скоріше, – прозвучав голос Сагайдака, який у цей час зайшов на подвір’я. – І я нікого не знайшов в Дуричах, на кого ми могли б розраховувати. Не добіг раніше, чув постріли, спішив, як міг, – звернувся він до Толіка.
Сагайдак справді мав вигляд людини, яка довго бігла: задиханий, розхристаний, але чомусь дуже веселий.
– А от нам пообіцяли, – енергійно заперечив голос Діми з протилеглого боку.
Ми обернулися (я – здригнувши). Вернулися хлопці. І дві дівчини з ними прийшли, дочки Оксанки – Ксеня та Ядвіга! Кидалося в очі, як вони перемінилися, тому я навіть не одразу їх впізнала.
– Дівчата? Зкіля віте взялися? – вирвалося в мене.
– Про це після, – перебив мене Толік. – Треба негайно пости виставити, – було видно, що він сердував на себе за очевидний промах – так непримітно, як підійшли наші, могли ж і не наші підійти!
– Хлопця одного знайшли на дачі, він взявся там організувати та ще й через ліс у Мідно, сказав, перебіжить. А ще ми от що добули, – Діма високо підняв здоровенну торбу. – Молоко, вівсянка. То вже нам інший чоловік дав. Так би мовити, поділився.
– Як же віте його переконали поділитися? – спитала я.
– То не ми. То чарівна сила містецтва, – посміхнувся Діма.
– Пости виставити треба, негайно, – сказала Марія до Толіка. І до мене: – І шити чорну одежу. Без неї ж не обійдеться. За Маньою також треба послати, що там у них, чого не вертаються. А там час покаже.
Так і зробили. Озброївшись автоматами, хлопці зайняли кругову (наскільки то було можливо для чотирьох чоловіків) оборону, Ксеня, Ядвіга та Ленкін онук-підліток до них долучилися, Сашко конем погарцював в Страдче, а ми з Ленкою та її доньками знову розтягнули на столі під яблунею чорну матерію.
Хай слова відпочинуть – 1
Марія деякий час побула з нами, але потім пішла трохи полежати – їй, призналася вона, міцно боліла рана.
Заправляла процесом шиття Ленка. В цьому, як і в багато чому іншому, вона показала себе дуже спритною. Я думала, ми обійдемося примітивними балахонами, але Ленка відмовно похитала головою і настояла на тому, щоби зняти мірки: «Ні, я хочу, щоб віте були красивими в… – вона трішки запнулася, – в цей день». Я розуміла, чому виникла пауза. Моя подруга хотіла сказати «в останній день», але стрималася. Ну і я нічого не сказала. Так, можливо, можливо – я це не тільки розуміла, але й відчувала – можливо, завтрашній день справді стане для нас останнім…