Ленка розкреслювала викрій просто по тканині, старим змилком. Пройми, горловина… Лінії виходили з-під її руки чіткими, рівними. Звичними чіткими рухами людини, яка звикла різати не лише тканину, розкроїла. Тепер до справи підключилася й я: зшивати, де скажуть, може навіть така розтяпа, як я… Деякий час ми мовчали.
З ґанку донісся сміх – дитячий та старечий. Там сиділа наша славна пара спікерів, Василько та старий, а перед ними з сольним номером «гра зі зловленою мишею на публіку» виступав Кіцісько. Його стрибки коло тієї миші й викликали такий щирий сміх дитини та старини.
– Ти знаєш, я сьогодні цілий день дивлюся на Гальца, спостерігаю. І мені здається, він здатний буде прочитати текст, – сказала Ленка, пришиваючи рукав.
Тепер, коли її сім’я була при ній, та після випробування боєм, вона стала набагато спокійнішою та якоюсь впевненою в собі.
– Ти що, серйозно?! Та він вже не пам’ятає, як його звуть.
– Можливо. Але може й згане, коли його спитати.
Я скоса недовірливо покосилася на подругу, увіткнула голку в чорну тканину, і пішла проводити слідчий експеримент.
– Тебе як звати? – спиталася Гальця навпростець.
– Каленик, – підвів він на мене очі.
– Як?
– Каленик Левкович Годун.
Я очманіла, ледве не проковтнула язика, але взяла себе в руки.
– А звідкіль ти?
Він задумався.
– Алко! – окликнула мене Ленка доволі розлючено. – Йди сюди, холера! Не треба стільки запитань! – зашипіла, коли я вернулася під яблуню. – Покинь. Хай слова відпочинуть. Я бачу, що у нього в свідомості йдуть абсолютно неочікувані для його хвороби процеси. Мозок якби відновляється, хоча це видається абсолютно неможливим. Як, завдяки чому? Не знаю абсолютно. Але краще нам не вмішуватися в цей процес. Не нами він ініційований. Щось інше на нього впливає, щось таємниче, неясне. От покормити його треба було б добре. Чи всталося у нас ще щось з того, що ти принесла з Києва?
– Трохи всталося.
– Ну от. Розділи це поміж ними, Гальцом – себто Калеником – та Васею. І це все, що ми можемо зробити.
– А можна, я його зараз попрошу щось почитати? Ну, щоб розуміти, чого чекати завтра?
– Завтра можна чекати чого завгодно, але хочеш – щось дай почитати. Тільки невеличке.
Я оглянулася. Біля клуні лежали навалом знаки, які використовували колійові робочі при своїй праці. Я прихопила два і пред’явила Гальцу – себто Каленику Левковичу.
– Ремонт, – прочитав він одразу на квадратному. І на другому, круглому: – Стоп.
Серце моє затахкало так, що, мабуть, це було чути зовні.
Я оглянулася на Ленку. Енергійними кивками голови вона підкликала мене до себе.
– Якесь диво, – видихнула я. – Нигди б не подумала, що таке можливо.
Ленка кивнула.
– Так. Чи мало див ми побачили останнім часом? І чи мало ще побачимо? Але не треба нічого форсувати. Однак іди-но подивися, чим ти зможеш їх накормити.
– Матеріальне, кажеш, базис? – я направилася перевіряти, що в нас ще залишилося.
Як я і думала, небагато. Докладніше, зовсім ніц. Трохи білого хліба. Меду Маріїного, правда, ще було трохи. Але ж одним медом харчуватися… Пішла до Діми.
Він займав відповідальну позицію з боку колію – з боку лугу, Лисячого Хвоста, газосховища. Лежав за кущем гортензій у горідчикові на лівому боці, коли я прийшла. Начебто не на вахті, а відпочиває. Поруч з ним сиділа Ксеня, якій також вручили пепеша, і тепер вона тримала його перед собою, як вазу з тонкого скла.
– Все під контролем, – пояснив він на мій здивований погляд. – Просто ліг, бо нога болить, – він підтягнув колошу і показав мені велику акуратну пов’язку з бинту на правій нозі.
– Ого. Як ти здобув таку відзнаку, рекруте?
– Бо не всіх придурків війна забила, – посміхнувся хлопець.
…Дачі, коли туди прийшли Сашко та Дмитро, подавалися пустими. Здивувало хлопців те, що ще й погромленими. Було таке враження, що їх бомбили. Сют-тут попадалися розбурені домівки, так, начебто в них втрапляли бомби: та – без даху, та – з розваленими стінами, біля тієї – посічені, як осколками, дерева. Начебто в цьому місці відбувався міцний бій за дуже важливий плацдарм. Що тут було? Хлопці губилися в здогадках, аж покуль на одній з ділянок не завважили чоловіка, що визирнув з-за хлівчика, за яким ховався.
Як можна більше доброзичливо його окликнули, і, помарудивши, чоловік недовірливо вийшов на вулицю до хлопців.