– То автолавка, – пояснив він на запитання, що тут відбулося.
– Автолавка розбомбила ваш посьолок? – не повірив Діма.
– Ні. Військова частина розбомбила, через автолавку. Ну як автолавку? Не з райпо вона приїжджала, нічого на ній не було написане, але за суттю те саме, – і, побачивши, що хлопці нічого не розуміють, пояснив (говорив російською). – У нашому лісі була військова частина, мабуть, російська. Ми про неї нічого не знали. Виявилося це тільки тоді, коли в нас в дачному посьолку спинилася вантажівка – ну, пам’ятаєте, в той день, коли всюди пропав бензин? У цій машині бензин пропав саме у нас в посьолку, серед дороги. Водій утік. А за кілька днів, коли у людей вже попропадали продукти, коли дехто сходив до Берестя, а дехто, навпаки, прийшов звідтіль, вантажівку розкрили перелякані, збиті з пантелику, голодні мешканці дачного посьолка. Це була специфічна публіка: ті, хто до цього часу не відрікся від обробки дач – люди відчайдушні, і втрачати їм точно не було чого. У машині виявився провіант: крупи, хліб, мука, всякий такий крам, і все це люди благополучно і вельми хутко розібрали. А ближчій до вечора з лису показалася група військових.
– Військових? – перебила я. – Але ж раніше всі підкреслювали, що військові та міліціонери всі десь поділися в перші ж години…
– Не знаю, – знизав плечима Діма. – Може, під шатами лісу оці вирятувалися… Але дачникам від того краще не стало…
…Виявивши, що вантажівка пуста, військові розлютилися і потребували, щоб люди вернули негайно всі продукти, бо вони були призначені їм, військовим. Ясно, що дачники не поспішали це зробити. Тоді військові з лісу взялися шукати. Ясно, що шукали ретельно, і ясно, що нічого не знайшли. Тоді вернулися в ліс, і незабаром з лісу прилетіло… Тоді загинуло багато людей, багато хто втік світ за очі… Але після обстріли більше не повторювалися, з чого дачники зробили висновок, що військові базу залишили… І вони вернулися у свій посьолок.
– А, то значить ось яку канонаду я почула тоді, коли прийшла до тями після свого безпам’ятства… – зрозуміла я. – Але оці військові – типовий контингент Німця. І це значить, що і в Німця може бути огнестрільна зброя…
– Так, і Толік те саме сказав. Але цілком можливо, що й самостійно кудись подалися, хто ж це знає… Словом, продовжуючи тему дач. Бачу, хлопець адекватний. Розповіли про нашу ідею. Кажемо: не факт, що допоможе, але спробувати будемо. Чи зможете допомогти? Він голову почухав, каже: сам то я говорити вашою мовою не вмію, і пісень не знаю, але такі люди, що місцеві, що знають, у нас тут також живуть, думаю, можемо спробувати долучитися… Словом, вручили йому ампулу, пояснили, що та коли робить.
– Ну, а віте з сестрою звідкіля тут взялися? – звернулася я до Ксені. – Я кілька разів заходила до вас, вас не було…
Старіша дочка Оксани разюче перемінилася за цей час. Зникла округлість обличчя, зник зі шкіри ланіт персиковий пушок, томний погляд дівчини, що робила курсові з гендерних досліджень, дбала про захист особистих кордонів та бажала набути другу, театрознавчу освіту, набув крижаної твердості. Зовсім інша людина, абсолютно друга жінка, у порівнянні з тим, якою я її бачила останній раз, на подвір’ї Оксанчиному, стояла переди мною.
– Ми втекли з Ядзею. У перші ж дні спробували відшукати маму, – запнулася, – її тіло. Не знайшли. У тому моргу були… трупи, але мами серед них не було. Ми вернулися. Але в Страдчі жити було неможливо – у нас не було чого їсти, ми не знали, що робити… Свиню нашу та пташок хтось покрав… хоча на той час ми поставилися до цього, як до полегкості… Кормити їх було важко, а забити собі на їдло на той час ми не змогли б… І, знаєте, було вельми страшно… Мніго хто з села пішов світ за очі. Ну, і ми вирішили піти… Думали, може, знайдемо щось ліпше…
– І що, де віте…
– Не питайте, – перебила мене Ксеня. – Я не хочу цього згадувати.
Я кивнула.
– Розумію.
– Урешті стало ясно, що ніде немає ліпшого, а вибратися з країни неможливо, вирішили вернутися. Тут хоч хата своя. І ось, коли вже підходили додому… Зустрілися з ними, – дівчина кивнула на Діму. – Ми були знайомі раніше, в аматорському театрі разом займалися… Тітко Ало, – звернулася вона до мене, і голос набув твердої рішучості, – хлопці нам розказали про замову. Я думаю, що я підійду. Урешті, і тато, і мама були місцеві, і я ще бабу застала, в дитинстві тільки по-нашому й говорила… Ядзя то вже ні, а я так, вмію і зараз.
Я на секунду задумалася.
– Ходімо до тітки Лени, знімемо мірку з тебе. Вона каже, що завтра маємо бути красивими. А ти, хлопче, скажи мені, де ти подів молоко та вівсянку, що приніс? І звідкіль взяв?