Діма оживився.
– А це ми на пробу одну ампулу розломили. Величний ефект викликало. Сусіди постягалися, як на вечірку якусь. Миттєво зрозуміли, що до чого. Для тренування «Очерет мені був за колиску» затягнули… Ну, і один дідок там був, до слова, колишній викладач Брестського педагогічного коледжу… Розплакався. Переживав, що ніц тепер вже не допоможе, журився, що раніше треба було не так себе поводити… І наостанок виніс нам вівсянку. Ну, ми звісно не відмовилися. Хороший такий дідок.
– А, приперло, – подумала я. У мене з Брестським педколеджем імені О. С. Пушкіна були свої давні рахунки. Тепер вівсянкою відкупається. Чи можна цю його вівсянку відкуплення нашим головним героям давати? Мабуть, ні.
– А молоко? – спитала я.
– Літровий слоїк. То якась жіночка принесла. Козине. Сказала, вельми поміцне при багатьох хворобах.
– А хто вона?
– Не знаю, – знизав він плечами. – Благословила нас. Сказала, що в молоці – сила землі та неба. Щось таке.
Ладно, подумала я, тоді молоко підійде. Значить, у спікерів наших та прирівняного до них кота на вечерю буде білий хліб з Києва, мед старої бандерівки та молоко від невідомої кози з цієї землі. Нормально.
– Ну, а рана?
– То вони нас боронили, – відповіла замість Діми Ксеня.
– Пусте, звичайні гопники, добре, що ми як раз мимо йшли, – махнув рукою Діма.
Я здихнула.
– Ну то ходімо мірку знімати, дівчинко.
Хай слова відпочинуть – 2
І ось цей довгий, можливо, передостанній для всіх нас день скінчився.
Вернулися зі Страча Петро-пресвітер, Сашко та Маня Лондон, на диво мовчлива сьогодні. Вона тільки коротко повідомила, навіть не чекаючи моєї пропонови, що відмовляється брати участь в замові. На моє запитання: чом?! – коротко промовила: бо то гріх. Ну, гріх то гріх. Вмовляти не буду. От саме той випадок, коли й не дуже хотілося. Тоді, значить, Ядзі запропоную, принаймній, поки вирішу так.
Ми приміряли чорні сукні. Завдяки спритній майстерності рук Ленки вони вийшли чудовими: ніде не морщило, ніде не тягнуло; сукні додали нам – Марії, Ксені, Ядзі, мені – справжньої та дивної краси. Я бачила це в очах хлопців, які мовчки дивилися на нас. Особливо звернула увагу на очі Толіка.
Але що до того, кому з нас брати участь в обряді – то мене все мучили сумніви…
Як відповідальна за базис, я накормила всіх: кого розмоченою вівсянкою від грішника, який розкаявся, кого кращими дарами. Гнідого пустили пастися двором. Хлопці зайняли позиції для охорони Будки. А ми, решта, як стемніло, розійшлися спати.
Кімнат вистачало для того, щоб ті, хто хотів залишитися в цю ніч на самоті – залишився. Каленика Левковича, малого та кота я поклала в дальній спальні, а сама пішла на веранду.
Сіла на канапу, опустила руки. Як же я втомилася. Як тяжко на серці, нисе хтось його завалив чимось тяжким і мокрим, як вологою ватною ковдрою. Підвила очі: в люстрі напроти, в сутінках, тільки темний обрис силуету, до пояса. Я себе не бачу, тільки обрис.
Хтось тихий мовчить у темряві. Ледь-ледь чутно вібрує підлога: хтось тихий, жахливий десь далеко – чи недалеко – в темряві, мовчки намагається вилізти, вибратися, видертися, хтось жере землю, каміння, хтось дихає чорним газом, а йому допомагають сотні зомбі – вибирають каміння з цього боку, не думають, носять, рвуть пазурі, збивають руки.
І завтрашній день. Вирішальний, я це ясно розуміла. Хто протистоїть отому жахливому, чужому, іншому, що рветься з нетрів назовні? Десяток людей, слабих, калік, немоглих, немощних, слабоволих…
Так, так. Не суперменів, не супержінок.
Спогади навалилися на мене, як гора, як розбурена вибухом скеля. Завтра, можливо, я буду мертва. Я знаю, що не побачуся з вами – донечко, баба Мокрино, сестрінко, Оксанко. Немає життя після смерті. Але віте пройшли це – віте померли – і я завтра, мабуть, мушу пройти також.
Що залишиться по мені? Невдачі, ураження. Гіркота існування без сенсу. Велика поразка. Велике нічого. І що мене чекає? Велика чорнота.
Страх, відчай, зневіра навалилися на мене, як темна безжальна хвиля, що зносить все на своїй путі. Як звір. Що хоче тебе зжерти. Як катування на дибі.
І тут я зрозуміла, що я не переживу цього катування. Мені було так страшно, так кепсько, що я зрозуміла: я не переживу цю ніч. Я вмру ось зараз, безглуздо, завчасно, і це буде моя чергова, цього разу глобальна, підставова поразка, дефолт, вимкнено.
Виплив з-за хмари світлий повний місяць, посвітліло нічне повітря. Я підвелася і підійшла до люстра. Обрис заповнився розмитими місячним сяйвом фарбами. Темні провалля очниць, матові очі, півострів носу… Морщин на шкірі не видно, але вони, більше чи менше протоптані стежки та путі часу, там є, я це знала. На черепі трішки відросло волосся, котячої шкуркою тьмяніє. Я наблизила очі до люстра, щоб побачити в них блиск, і не побачила. Виступили сльози, розмили картинку. Я повернулася до вікна.