…Толік спав. Я тихо гладила його голову, бороду, яка відросла за ці часи, плече, руку, груди під розщепнутою сорочкою…
Ця квітка і потім розпускалася за горідчиком, щороку, у липні, поміж дубом та бар’яком. Щороку влітку, буваючи в Добратичах, я приходила на неї любуватися. Але я так і не змогла ідентифікувати її, знайти, як вона називається, хоча довго та настійливо шукала, гортала ботанічні визначники та сторінки в Інтернеті.
Толік поворушився.
– І я не зміг знайти назву, – сказав, не просинаючись. – Хотів пересадити до себе в садок, але не став, подумавши.
У світлі місяця, який все не заходив, його шкіра набула дивного голубового відтінку. Такий на наших поліських обшарах деколи, нечасто, має ґрунт – там, де на пагорках, серед піску виходять на поверхню пласти синьої глини. Я подумала, що і я зараз також виглядаю голубовою, тільки ніхто цього не бачить.
Він, усе не просинаючись, потягнувся до мене, міцній притиснув до себе.
У чому ти, тайна тайн, тайна кохання? О в цьому теплі тіла коханого чоловіка обіч? У гострій пристрасті, яка тягне нас одне до одного, як непереможно тягне грозову хмару з заходу на схід? У чистій воді дощу, що рясно проливається на ліс? У тому, щоб зарядитися від коханої людини силою – як я зараджаюся від тебе тепер, а може, й ти від мене.
Я не знаю. Я тільки лежу обіч з тобою, Толіку.
І я також засинаю.
До мене приходить подруга-Смерть
Коли прочнулася, місячне сяйво все так само заливало веранду – значить, я спала недовго, – Толі біля мене не було – значить, пішов на варту до хлопців, – і кругом стояла тиша – значить, все поки спокійно.
Дивна ніч, дивний настрій, дивні думки.
Я нічого не забула – про те, що чекало напереді; але коштовний, як мало що, спогад про оцю ніч змінив мене. Якось – навіть не почуттям, не відчуванням, не думкою – я знала: те, що відбулося сьогодні між нами, – це важливо, це допоможе. Я стала гордою, ось у чому справа. І ще більше тепер хотіла жити. Хотіла, щоб ми всі жили.
Це абсолютно не в’язалося з серйозною ситуацією, але я, лежачи у темряві, потихеньку собі усміхалася. Мені подалося, що чиєсь обличчя наблизилося було до вікна – але скоріше ангела, а не демона. Я подумала: а чи цвіла та біла квітка, думки про яку почув Толя, цього року?
Чудно, але я відчувала себе тепер іншою. Не такою, якою була ще вдень. А що змінилося? Вуглик запалився всередині, вуглик, який буває в пропаленій печі. Де саме? У серці, у голові? У душі? Животі? До мене знову вернулися ті запитання, що весь час – пам’ятала я про них чи ні – були зі мною, але вернулися, освітлені світлом того вуглика. Для чого люди живуть? Ні, справді. Що за пустота, чим заповнена пустота тримає їх – кожну голову, кожні дві ноги в штанах або в єдвабних спідницях, кожне серце, кожну душу? Що таке людина: м’язи, вантроби, мозок з переважно дурними чи дрібними думками. Душа. Кров. Ота сексуальність. Оте кохання. Де воно хорониться? Нащо? Може, оте невеличке тепле світло всередині, що зрідьчасу запалюється і довго не триває – воно й є специфічною ознакою людини? А в котів як?.. Сон м’якою лапою кота знову накрив мене.
…Коли я вдруге за цю ніч прочнулася, ніч набула такого кольору, нисе в завис камінного вуголю у воді додали молока – світало. Перше, що відчула – я хочу поцілувати Толю. Тихенько встала, заглянула в сусідній покой, де мирно спали Каленик та Василько, а кіт, по-моєму, робив вигляд, що спить, потім вдягла знову свою найкращу синю сукню – кілька разів за все життя я задумувалася ранком, що вдягти, сьогодні був якраз такий ранок, – накинула плюш і вийшла на ґанок. Ранок був вельми холодний. Різкий вітер з того боку, де раніше була північ, відразу пронизав до шкіри. Я відрухово знизала плечима. І завмерла. На лавці під яблунею сиділа Смерть.
Вона була все в тій самій синьо-зеленій довгій сукні, кошик стояв поруч. Блідна і тонка, вона дивилася на мене сумно і спокійно. Очі її сяяли флікерним відбитим сяйвом. Поруч з нею, на розгілці яблуні, сиділа велика пташка – то була пава, точніше, павич. Пташка, красиво повернувши голову з короною, уважливо дивилася на мене.