…Ти не знайдеш відповіді на свої запитання – і не шукай їх, – почула я голос Смерті в своїй голові. – На цих сходах мніго вибитих сходинок, на цій гулячці обірване листя на верхівочці. Смерть – запорука життя, а і я не відаю того, про що ти питаєшся. Не відаю і того, чи вийде в нас сьогодні спинити того, хто в темряві не мовчить, хто випускає і висмикає, хто випльовує і виливає.
Смерть встала і, залишивши кошик на лавці, підійшла до мене. Від неї війнуло… пахнуло чимось таким… не холодом, не ароматом… якимось сполученням холоду і аромату… яке перебивало різкий вітер, як перпендикуляр пряму – і від цього робилося тепло.
Смерть дивилася мені в очі і беззвучно говорила.
…Не шукай відповіді на запитання чому. Але ти можеш запитати мене про щось інше: що і як.
Смерть доторкнулася пальцями до моєї скроні; відчування було, начебто скроню мазнули «Диклоран плюс» – одночасно і гарячіло, і холоділо.
…Питайся, коли хочеш, сказала вона.
З розгубленості я бовкнула найнедорічніше запитання, яке тільки можна було придумати:
– А що тепер у Америці?
У люмінесцентних очах Смерті промелькнув подив.
…А що в Америці? На Марс полетіли. Коли ти хочеш, після невеличкого роздуму промовила вона, ти можеш туди втрапити через свою нору… Хочеш? – я відмовно похитала головою – Питайся ще?
– Скажи, у мене хтось народиться від Толіка? – знову бовкнула я.
На лиці моєї співрозмовниці промелькнула легка, перебіжна усмішка.
…Хиба після смерті, – відповіла.
Незрозуміло. Що вона мала на увазі: після того, як я вмру, чи після Смерті, тобто після того, як хтось народиться в неї?
…Я думала, ти станеш питатися про те, що і як вам робити сьогодні. А ти про Америку. Нема чого розраховувати на них.
– Так, так, звісно. Я просто від того, що зненацька…
…Ні Смерть, і ніхто не знає, а тим паче у Америці, що робить, коли тут хтось тихий, що мовчить у темряві, що випускає і висмикає, що випльовує і виливає, намагається видертися, – промовила Смерть. – Я тільки можу допомагати тим, хто намагається з ним боротися. Чого, ти думаєш, віте до цих пір ще живі, коли навіть дим з комина стає причиною розправи? Бо Смерть тримає над вами свого полога. Бо Будка стоїть біля луговини Смерті. А над тим, хто в темряві, є тільки одна сила, але промислу тієї сили не знає навіть вона сама. Я не знаю нічого про те, хто то там у темряві. Відаю тільки, що він росте. Він з’явився в перші часи, а до часу перших народів виріс до погрози. Скажу ще раз, я не знаю, хто він або що він, але знаю, що вища сила це знає. Поки я ходжу по лузі, я мніго чого довідалася і зрозуміла. Божевільний м’яч під регіт того, хто його кидає, скаче по молодих паростках, і його неможливо вирвати з рук того, хто регоче, – але можна, коли є сприт, перехопити його в повітрі та втекти з м’ячем. Можна ще принести в заполі сочанистих яблук, і пригостити того, хто кидає м’яч, – можливо, він на час забуде це робити.
Нічого не розуміючи, я мовчки дивилася на неї. Який м’яч, які яблука? В своєму стані я не здольна була трактувати алегорії. Мабуть, Смерть це зрозуміла.
…Викопайте закопану під колодою, – промовила вона. —
Дякую, пояснила, – подумала я.
…Поясню, – почула в голові її голос. – Слухай. То було тоді, коли землю міряли моргами, гроші рахували копами, а збіжжя сплавляли Бугом. Плотогон, який жив тут, в Лисячому Хвості, був жонатий вже майже два місяці…
…і вже знав, що в них з жінкою буде дитинка, коли наприкінці листопада ішов стежкою разом з нею до річки. Усе літо він ганяв плоти з Берестя до Гданьська і от тепер мав забрати в купця у Бересті решту плати, яку той йому був ще винний. І ще одну справу мав у місті: передати обценьки та ножиці такі фахові товаришеві своєму, якому вони треба були. Він добре заробив, тим що був хлопець міцний і спокійний – а таким і мусить бути справний плотар. А жінка його проводжала до Бугу, де стежка від дому в Лисячому Хвості перетиналася з дорогою на Бересть. Була вона молода, невеличка, але статна, косата, а кругле личко нисе вималював майстер з Малорити, той, що робив образи для Прилуцької церкви. Родом була з маленького недалекого села Харси. Землі за нею дали немніжко – ото три моргі біля Довгенького, та ще з морг косовиска на Смутному. Але така вона жвава і весела, полем бігає вбиги, вправно пряде та тче, а головне – весь час говорить віршами, такого і не чути в їхній стороні. Так легко складає пісні та так хороше співає їх, що й чоловік, і його родичі не нарадуються на молоду жінку плотогона. Він і взяв її, можна сказати, за цю здатність складати вірші та співати. Літом вона була серед тих, кого наймали жати жито; жали на Піскові коло Бугу, і він під час жнива не ходив плотом, а був у полі разом з усіма. Вершники під’їхали спитатися коротку дорогу та де переправа, і поки женці та жнеї, розігнувшись від жита, толкували з приїжджими, не проминувши довідатися від них, хто вони та що, та що чути за світом, та в святій Почаївський лаврі, та хто тепер на Вкраїні з булавою – вона мовчала та дивилася. Розмова недовга була, кінники навіть не спішувалися, бо хотіли засвітла добратися до Коденя, вже попрощалися і стали розвертати коней, як дівчина з Харсів раптом заспівала чисто та голосно: