Бодай Будка

Там на горі, там женці жнуть,

А попід горою яром-долиною козаки йдуть…

Попереду Дорошенко

Веде своє військо хорошенько…

Всі аж оніміли. Переїжджі таки спішилися, а потім, коли знову сіли на коней, понесли пісню з собою. А намовляли ж і дівчину поїхати з ними. Хлопцеві довго в очах стояло, як дивився на неї отой ватажок з пером пави на шапці. І от коли восени батько спитали, кого син хотів би взяти, відповів, як давно хотів: Христю харсянську, Максимкову. І батько не перечили.

Вона й тепер пісні придумляє. Отаку придумала в перший тиждень життя в Лисячому Хвості і тепер співає, ідучи поруч, хутенько перебираючи маленькими ніжками в постоликах:

                            Ой піду я понад Бугом,
                            Де мій милий оре плугом.
                            Занесу йому я їсти,
                            Чи не скаже мені сісти.
                            Занесу йому я пити,
                            Чи не буде говорити.
                            Він наївся і напився
                            І на ріллі положився.
                            – Чого лежиш, чом не ореш,
                            Чом до мене не говориш?
                            – А я лежу і думаю,
                            Не до мислі жінку маю.
                            Чужі жінки, як ластівки,
                            Моя жінка, як жидівка.
                            Чужі жінки коноплі мочать,
                            Мої коноплі свині та й волочать.
                            – Не вилізли тобі очі,
                            Не сватав ти мя уночі.
                            Тільки сватав в день біленький,
                            Бачив мене молоденьку.
                            Не був ти сам з собою,
                            А приїхав з родиною.
                            А приїхав з старшим братом,
                            З матінкою, з рідним татом.

Сміється, бачиш ти, з чоловіка. Щебетуха, пташка. Плотогон тепер і не знає, як би жив без неї. Як женився, нисе другою людиною став. Міцнішою, і жартувати навчився, як вона.

Він спинився, обняв жінку. Торба з інструментом заважала йому, і, оглянувшись, він повісив її на сук невеликої калини, що росла при стежці. І притулив обличчя до її шиї між краєм намітки та коміром кунтуша. І відчув її тепло. Але раптом вони почули дивний звук: обценьки та ножиці дрібно стукотіли одне об одне в торбі, що висіла на калині. Торба дріботіла. Не від вітру: найменшого руху не було в повітрі, холодний вранішній листопадівський туман щільно заповнював все білою недвижимою мглою. Та й від вітру ляскотіло б не так – тоді звук був би нечастий, від повіву до повіву. А то майже неспинно дріботіло, майже безперестанку – так, наче десь недалеко з-під землі хотів вибратися величезний хтось і пнувся, стиснувши зуби, підняти над собою важкі пласти ґрунту. Переводив коротко дихання – і знову пнувся. і земля від того дрижала, і ляскотіло в торбі на калині. І це було страшно.

Блідна від ляку Христя перехрестилася, перехрестився й чоловік. Заліззя задзвонило знову, подалося, навіть сильніше. Більше того, новий звук додався: з-під землі, з нетрів – тух, тух, тух, тух-тух – як би бухання бубна на весіллі, тільки в якомусь дивному, нечутому раніше ритмі… Христя знову наклала на себе церковне знамення, а після стала читати замову, якої навчилася від баби і яку не раз вже читала, коли зустрічалася зі страшним: «Велике око дивиться глибоко…». Також вона дістала з гаманечка під спідницею Гнилу Шкіру і розгорнула її.

Гнила Шкіра – так її мати називала кавалок старого, заношеного ременя, на якому виднілася малюнки. Ніхто не знав, що то за Шкіра, що на ній зображено, але, казали, вона зберігається в їхньому роду ще з часів перших народів. Мати Христі ставилася до Гнилої Шкіри з сумішшю поваги та іронії, але вчила доньку завжди носити її з собою, як це робила й сама: