– Тримай-но. Не знаю, що то, але не нам і знати, – сказала, передаючи їй. – Перебуває вона в нашому роді – то й не нам це змінювати. Носи при собі весь час, так і мені моя матінка казала, а їй – її баба. А прийде твій час зі світу йти – передаси доньці чи онуці.
На Гнилій Шкірі, коли придивитися, можна побачити складані креслення; навчене око побачило б спіралі Фибоначі, піраміду в аксонометрії, пентаграми та гектограми, візерунчасті сплетення синусоїд та овалів, перекреслені висотами та медіанами трикутники і тетраедри. В очах же плотогона, який тепер побачив її вперше, то все було якимись чортівськими знаками… З німим здивуванням і острахом він чув, як жінка промовляє: «В кривому лісі на довгий стрісі…»
…Женився на відьмі, – це перша думка. – А ну і що, – це друга.
«…на мокрому полі не встань ніколи», – шепче Христя, і коли доходить до кінця і три рази повторює: «Сила і слава, сила і слава, сила і слава», – стихає бухання, перестає дрижати земля, торба затихає на калині.
…Христя не знала, з якою силою зіткнулася, але стримала її з допомогою Гнилої Шкіри. Тепер Гнила Шкіра разом з нею лежить під колодою. Думаю, її варто дістати, – закінчила Смерть.
– А як Христя вмерла? Чому не передала Шкіру далій? Її забили, як відьму?
– Ні. Хоча Страдецький священник і намагався на неї напустити суд церковний. Але не через це вона вмерла. Просто Христин плотогон через десять років по тому приніс додому з Гданська не лише пенезі, а і заразу. Вона їх всіх і викосила разом – його самого, жінку, дитину. Тільки й залишилося з родини: старий дід та дівчинка мала… А оскільки про Христю давно казали, що відьма, то й поховали їх як відьмаків – під колодами. Ніхто їх не передягав, не обмивав – так і пішла та шкіряна книжка під землю… Посередині лежить Христя, між чоловіком та сином… Але мені пора йти. У смерті не мусить бути перебоїв.
– А ти точно Смерть? – вирвалося у мене. – Не життя?
Знову легка усмішка мелькнула в неї на губах і в кришталевих очах.
…З часом довідаєшся, почулося мені.
Смерть взяла кошик, висипала з нього на стіл купу якоїсь трави, повітряним конусом крутнулася, пішла. У фосфорнім повітрі ранку павич з шумом розпустив хвоста, – блиснули бенкетом у магната пір’я, – склав його і міцними змахами крил полетів за Смертю.
Біля коворота смерть спинилася – павич полетів далій – обернулася, сказала:
…Чотири жінки, для яких це найважливіше. Не помилися, вибираючи серед тих, хто сюди зараз прийде.
Закрила за собою коворот, перейшла через колій, зникла за схилом.
Чотири жінки в чорному, для яких це найважливіше
Тільки-но це відбулося, з-за дверей веранди почувся грюкіт. Хто то? Одна з жінок, для кого це найважливіше? Ні, це був кіт. Всім тільцем він бився в двері – просився випустити. Я відчинила – і він, не слова мені не сказавши, ринувся за колій, за Смертю. Зник за схилом.
Знову грюкнули двері. Лена.
Підійшла до мене, обняла. Подруга. Скільки було пережито разом! Багато чого можна зганути – трагічного, важливого. Але тепер, коли ми стояли обійнявшись, чогось сплив в пам’яті абсолютно дрібний і незначний спогад з часів молодості: ми у мінському цирку, антракт, сіяють огні, наші діти – моя донечка, її дівчатка – збігли фотографуватися зі слоном, а ми сидимо в залі. Поставлений голос диктора урочисто віщає: «Уважаемые зрители! Напоминаем, что на территории цирка категорично запрещено курение! Благодарим за понимание!» – Ленка, сміючись каже: «Видишь, курение запрещено! А о том, что нельзя выпить – ничего не сказали!» – і достає плескату пляшечку і два одноразових кубочки… Гримить музика, на арені змінюють облаштування … Як безклопітно ми тоді реготали – міцні, безстрашні, юні, з кубочками у руках і радістю у серцях. Скільки відбулося з тих пір! Вмерла моя донечка, але її донечки виросли… Шили з нами чорний одяг, а внук сторожив разом з іншими наш сон.
Ленка легко відсторонилася. Кивнула в бік столу:
– Ти вже вспіла набрати щавуху? Навіть у темноті? Треба зварити.
Я не стала розказувати, що цей щавух принесла Смерть. Довго та й навіщо?
– Так, давай, – просто відповіла. – Тільки я до хлопців сходжу, поздороваюся.
А от Толі, який сидів на варті на горі клуні, слідкуючи за околицями, спробувала розповісти про нашу зі Смертю розмову.