Раптом земля здригається з такою силою, що ми майже не падаємо. Смерть киває, шепче: «Продовжуйте, говоріте!» Сріблястий полог над нами блякне, але одразу ж знову починає сяяти тихим світлом. Гальц осмисленно киває Смерті на ці слова. Я чую спів, що доноситься з Будки, хоча ні слів не розбираю, ні мелодії не впізнаю.
«Сухою дорогою піду, буду остатній в роду…»
Небом шугає вогонь, падає на ліс, і дерева спалахують, як факели, дим затягає все навколо.
«Око сатани закрийся, мене бійся…»
Жахливий, нелюдський, незвірячий рик роздається з такою силою, що мало не лопаються барабанні перетинки, Ксеня хапається руками за вуха, Ядзя смертельно бліда, Марія стоїть з високо піднятою головою. Земля трясеться.
«В кривому лісі на довгій стрісі на мокрому полі не встань ніколи…»
Мені подається, що все навколо розпадається, начебто Всесвіт сходить з глузду, планети сходять з орбіт. Неймовірним висілком волі я тримаюся, чую:
«Як до мене ти так до тебе земля… Сила і слава, сила і слава, сила і слава!»
Блискає чорною блискавкою небо, я втрачаю свідомість, зомліваю, і перш чим провалююся в безодню, останньою думкою гірко шкодую, що не можу зрозуміти: нам вдалося чи ні, чи то тільки я зомліваю, чи то настав кінець світу…
Ось усе і скінчилося
Ось усе й скінчилося.
З нової сторінки
Мняв. Ну людей зібралося! Повне поле. Для нас, котів, передбачаючи цю ситуацію, зробили спеціальний поміст – коб не затоптали часом. Уррр. А затоптати могли б. Люди такі смішні. Так тісняться до тих… як їх… так мніго нових слів почув, не можу все запам’ятати… Ну, як їх… Ну, які всім керують… Пре-там якось. От ми також маємо пре, але ж не ліземо до нього. Онде-го, сидіть наш пре біля мене спокійно. Правда, у нього така зла морда, і він такий великий, і так поводить вухами з китицями, що три рази подумаєш, перш чим підійти… А ті людські пре то нічого, не злі на вигляд, посміхаються… Український у військовій формі, наш білоруський – просто в якийсь курточці. Стовпа викопують. Коб вмів би сміятися – засміявся б. Той ще так сяк, а нашому важко – він такий невеличкий, до лопати явно непривичний. Ін… Урр. Інтелігент. Працював раніше в… Урр. Ну там, де книжки зберігаються… Знову забув слово. Туди тепер забрали і Гнилу Шкіру.
О, повалили стовпа, плескають в долоні, кричать «Слава Україні!», «Жыве Беларусь!» Алка махає мені рукою. Вона стоїть недалечко, разом із своїми. Тут і Олена наша, Сагайдак її за плечі обняв, і Толік, і всі. Тут і люди з України, які допомагали справитися з Острахом та антигомами. Тарас із Будки… ще там інші. І всі хотіли мене погладити, всі хотіли зі мною сфотографуватися. А отой пан Юрій, що вивчає людські мови, сказав, що пришле до мене аспіранта, мову котів вивчати… І поляки тут також є, прибули на святкування.
Тепер виступає білоруський пре. Дякує братньому народу за допомогу. Каже, не кинули в тяжкий час. Що ж, правду каже. Знову плескають. Тепер той українець відповідає: що віками білоруси та українці жили разом, що тепер, коли перед людством встали нові виклики (урр, що то значить? куди хто людство викликає? урр), коли багато що відбулося такого, що залишилося незрозумілим та непояснимим – настав час знову жити разом – і от як символ цього майбутнього об’єднання ми сьогодні здимаємо кордон поміж нашими державами…
Так, багато що змінилося, що тут казати. Алка змінилася і змінюється, стає все більше подібна на кішку. Та й не тільки вона. Я таких людей-котів зустрічаю. А от Влянка в кішку не перевертається, і вони з Алкою стають все більше несхожі. Ніколи не скажеш, що близнята.
І Оксанка також не кішка. Так, вони не вмерли, Оксанка з Улянкою, можна сказати, воскресли, як і багато хто з тих людей, кого були «забили» антигоми. Але й вони змінилися, пройшовши через щось оте непоясниме. Їх лікують тепер, бо майже уві всіх тих «воскреслих» вельми погано зі здоров’ям. В кого внутрішні органи зрушені з місця, не так розташовані, як треба, в кого кістки крихкі, тіла не тримають, в кого розум помутився… Влянка та Оксанка також лікуються, то тільки на сьогодні їх сюди привезли. Блідні, мовчазні, не посміхаються та не плескають. Я чув, як отой пан Роман, що хоче взяти в мене те… як воно… інтерв’ю чи що, сказав своєму робітникові, щоб на них камеру не наставляв, не здимав їх.
Та й ми всі через те непоясниме пройшли.
Коли в той день старий в третій раз промовив «сила і слава!» – ми ж всі зомліли. Я очомався – лежу на землі, впав, значить, з гулячки, кашляю, кругом дим, ліс горить… Дивлюся: всі лежать без прикмет життя, до нас біжить Ленка, прикульгує, Сагайдак, Петро за нею… От Ленка та Алка, до слова, робяться все більше одна на одну схожі: тепер обидві кульгають – до Алки вернулася кульгавість, яка була у неї в дитинстві, а Ленка стала кульгавою після того, як підвернула ногу, і, як на мене, Ленка також стала обертатися на кішку…