Чако поїхав назад до Індії, де легко знайшов собі роботу. Кілька років він викладав у Мадраському християнському коледжі, а після смерті Паппачі повернувся до Аєменема разом із консервувальною машиною фірми «Бгарат», своїм белліолським веслом і розбитим серцем.
Маммачі радо вітала повернення сина у своє життя. Вона годувала його, шила для нього і дбала про те, щоб йому до кімнати щодня приносили свіжі квіти. Материнське захоплення було Чако дуже потрібне. Щобільше, він просто вимагав цього захоплення, але водночас зневажав матір за нього і потай, по-своєму карав. Наприклад, заходився всіляко плекати свою огрядність і потурати загальному фізичному занепаду. Носив дешеві териленові сорочки з набивним малюнком, білі мунду і найпотворніші пластмасові сандалі, які лише можна було знайти на ринку. Коли Маммачі приймала гостей, родичів чи якусь давню подругу з Делі, Чако з’являвся до її елегантно прибраного столу, прикрашеного вишуканими композиціями з орхідей та найкращою порцеляною, і починав колупати старий струп або шкрябати великі, подовгасті чорні мозолі, які виплекав у себе на ліктях.
Його улюбленою мішенню були католицькі єпископи і приїжджі священики, які частенько заходили в гості до Крихітки-кочамми. Перед ними Чако скидав сандалі і провітрював бридку, загноєну діабетичну виразку на ступні.
«Господи, помилуй бідолашного прокаженого!» — казав він, поки Крихітка-кочамма розпачливо намагалася відвернути увагу гостей, вибираючи з їхніх борід крихти печива і бананових коржиків, які там позастрягали.
Проте найгіршою і найболіснішою з усіх потаємних кар, якими Чако мордував Маммачі, були спогади про Марґарет-кочамму. Говорив він про неї часто і з якоюсь особливою гордістю. Так, наче захоплювався нею через те, що вона з ним розлучилася.
«Вона обміняла мене на кращого», — казав він Маммачі, і ту аж пересмикувало, ніби він наговорював на неї, а не на себе.
Марґарет-кочамма регулярно писала Чако, повідомляючи йому новини про Софі-моль. Джо став чудовим, дбайливим батьком, запевняла вона, і Софі-моль дуже його любить; Чако це тішило і водночас смутило.
З Джо Марґарет-кочамма була щаслива. Можливо, навіть щасливіша, ніж була б, якби не ті несамовиті, непевні роки, прожиті з Чако. Про нього згадувала з симпатією, але без жалю. Адже й уявити не могла, наскільки глибокої рани йому завдала, тому що й далі вважала себе звичайною жінкою, а його — незвичайним чоловіком. А позаяк Чако ні спочатку, ні згодом не виявляв жодних звичних ознак горя чи розбитого серця, Марґарет-кочамма припускала, що він вважає їхнє одруження помилкою так само, як і вона. Коли вона розповіла йому про Джо, він просто пішов — невесело, але спокійно. Разом зі своїм невидимим приятелем і дружньою усмішкою.
Вони часто писали одне одному і з роками вибудували доволі зрілі стосунки. Для Марґарет-кочамми то була зручна, віддана дружба. Для Чако — єдиний спосіб підтримувати зв’язок із матір’ю своєї дитини і єдиною жінкою, яку він коли-небудь кохав.
Коли Софі-моль настав час іти до школи, Марґарет-кочамма записалася на вчительські курси, а потім влаштувалася вчителькою молодших класів у Клепемі. Коли їй повідомили про те, що Джо потрапив в автомобільну аварію, вона якраз була в учительській. Новину сповістив молодий поліціянт, який напустив на себе скорботний вигляд і тримав у руках свою каску. Виглядав він навдивовижу комічно, наче поганий актор, який пробується на трагічну роль. Марґарет-кочамма пригадувала, що у перші секунди після того, як він увійшов до кімнати, їй хотілося усміхнутися.
Якщо не заради себе, то заради Софі-моль Марґарет-кочамма зробила все можливе, щоб пережити цю трагедію спокійно. Чи принаймні вдати, ніби переживає її спокійно. Вона не взяла відпустки на роботі. І подбала, щоб шкільний розпорядок дня Софі-моль залишився без змін: «Дороби домашнє завдання. З’їж яйце. Ні, не йти до школи нам не можна».
Свій біль вона приховала під діловитою бадьорістю вчительки. Суворої діри в Усесвіті з обрисами вчительки (яка іноді й ляща може дати).
Та коли Чако написав їй і запросив до Аєменема, щось у неї всередині зітхнуло й опустилося на землю. Незважаючи на все, що трапилося між нею і Чако, не було на світі нікого іншого, з ким би їй хотілося зустріти Різдво більше. Що довше вона про це думала, то сильнішою ставала спокуса. Й урешті Марґарет-кочамма таки переконала себе, що Софі-моль поїздка до Індії піде зараз на користь.
Тож хоч вона й усвідомлювала, наскільки дивно все це виглядатиме в очах друзів і товаришів по роботі — тікати до першого чоловіка мало не відразу після похорону другого, — проте зняла гроші зі свого термінового вкладу і купила два авіаквитки. За маршрутом Лондон — Бомбей — Кочин.