Коханці. Яких вони — він і вона — самі й породили. Його син і її донька. Які зробили немислиме мислимим. Зробили так, що неможливе таки трапилося.
Велья Паапен все говорив і говорив. Схлипував. Відригував. Ворушив губами. Слів Маммачі вже не розбирала. Дощ стугонів дедалі гучніше, і великі краплі вибухали просто у неї в голові. Свого крику вона навіть не почула.
Зненацька сліпа літня жінка у блідо-рожевому халаті з хвилястою облямівкою і з заплетеним у тоненьку кіску ріденьким сивим волоссям ступила вперед і з усієї сили штовхнула Велью Паапена. Той хитнувся назад, оступився і покотився кухонними сходами вниз, де й розпластався у грязюці під дощем. До цього він виявився абсолютно неготовим. Окрім усього іншого, табу недоторканності означало й те, що можна було самому не боятися доторків. Принаймні не за таких обставин. Ходити у буцім фізично непроникному коконі.
Крихітка-кочамма саме проходила повз кухню, коли почула якийсь шум. Увійшла і побачила, як плює у стіну дощу — «Тьху! Тьху! Тьху!» — Маммачі, а внизу плаче і плазує ниць у багнюці мокрий Велья Паапен. Плазує і примовляє, що піде й сам уб’є свого сина. Просто розірве його на частини.
— От п’яне бидло! Брехлива параванська п’янюга! — кричала Маммачі.
Перекрикуючи гамір, Кочу-Марія переказала те, що розповів Велья Паапен, Крихітці-кочаммі. Та відразу ж розгледіла в цій ситуації невичерпний потенціал, але тієї ж миті помазала свої думки благочестивим єлеєм. І розцвіла. Побачила-бо тут Божий промисел: так Господь карає Амму за гріхи і водночас мстить за її, Крихітки-кочамми, приниження від Велюти й інших демонстрантів, які прозивали її «модалалі Маріякутті» і змушували махати прапором. Тож вона відразу напнула вітрила. Корабель доброчесності вирушив розтинати хвилі моря гріха.
Крихітка-кочамма поклала свою важку руку на плечі Маммачі й тихо сказала:
— Це таки правда, здається. Вона цілком на щось таке здатна, та й він теж. Такого Велья Паапен не став би вигадувати.
А потім попросила Кочу-Марію дати Маммачі склянку води і підсунути стілець. Вона змусила Велью Паапена повторити все від самого початку, раз по раз перериваючи його запитаннями, щоб з’ясувати подробиці: «Чий човен? Як часто? Коли це почалося?».
Коли Велья Паапен розповів усе, що знав, Крихітка-кочамма обернулася до Маммачі.
— Він повинен забратися геть, — сказала вона. — Ще сьогодні. Доки це не зайшло задалеко. Доки не прийшла на нас цілковита погибель.
І якраз тоді, аж здригнувшись, ніби школярка, від огиди, вона сказала:
— А запах… як же вона запах терпіла? Ти не помітила? Вони ж усі до одного мають такий особливий запах, ті паравани.
Саме це нюхове спостереження, саме ця начебто зовсім не значна подробиця й розкрутила маховик Жаху.
Гнів Маммачі, спрямований на старого одноокого паравана, який стояв під дощем п’яний, промоклий до рубця і викачаний у грязюці, перетворився на холодну зневагу до своєї доньки і до того, що вона скоїла. Маммачі уявила собі голу Амму, яка парується у багнюці з чоловіком — брудним кулі, та й тільки. Перед очима відразу ж постали яскраві подробиці: ось груба чорна рука паравана лежить на доньчиних грудях. Ротом він присмоктався до її губ. Чорні стегна смикаються у неї між розведеними ногами. Обидвоє важко дихають. І той особливий параванський запах. «Як тварини, — подумала Маммачі, і її мало не знудило. — Як пес із сучкою у тічку». Поблажливість до синових Чоловічих Потреб підливала тепер оливи у вогонь некерованої люті на доньку. Вона ж спаплюжила те, що витворювали цілі покоління (і Благословенний Малюк, якого торкалася рука самого Антіохійського патріарха, і імперський ентомолог, і стипендіат Родса з Оксфорда); вона кинула тінь на цілу родину! Покоління за поколінням, віднині й завжди, у їхній бік нишком тицятимуть пальцями на весіллях і на похоронах. На хрестинах і на прийняттях з нагоди уродин. Підштовхуватимуть одне одного ліктями і перешіптуватимуться. Кінець усьому.
Маммачі геть утратила владу над собою.
Тож вони, дві літні пані, й зробили те, що мали зробити. Маммачі розпалила жагу, Крихітка-кочамма уклала план. На роль карлуватого помічника згодилася Кочу-Марія. Спочатку вони заманили до кімнати Амму і замкнули її, а потім послали по Велюту. Того треба було спровадити з Аєменема ще до повернення Чако. Передбачити реакцію Чако було годі, тому покладатися на нього вони не могли.
Втім, не лише ці дві пані завинили, що події вийшли з-під контролю і помчали вперед, ніби оскаженілі від страху коні. Що стали змітати всіх і все на своєму шляху. Що до того часу, як Чако з Марґарет-кочаммою повернулися з Кочина, було вже надто пізно.