Тим часом Крихітка-кочамма повернулася до Аєменема. На під’їзній доріжці перед домом стояв блакитний «плімут». Марґарет-кочамма і Чако повернулися з Кочина.
На шезлонзі у вітальні лежала Софі-моль.
Коли Марґарет-кочамма побачила тіло доньки, шок заполонив її, ніби примарні оплески — порожню глядацьку залу. І вихлюпнувся через вінця блювотною хвилею, відібравши мову та спорожнивши очі. Оплакувала вона не одну смерть, а дві.
З утратою Софі Джо помер знову. Та цього разу вже не було ні недоробленого домашнього завдання, ні недоїденого яйця. Вона приїхала до Аєменема зцілити свій поранений світ, а натомість утратила його повністю. І, ніби скляна шибка, просто розбилася на друзки.
Про наступні кілька днів спогади у неї залишилися дуже туманні. Довгі, тьмяні години з буцім хутряним язиком, у стані якогось тлустого спокою (медикаментозно про це подбав доктор Верґезе Верґезе); час від часу цей спокій розривали сталеві, пронизливі спалахи істерії. Вони були гострі і тяли, ніби лезо новенької бритви.
Вона невиразно усвідомлювала присутність Чако, стурбованого й лагідномовного з нею і лютого, роз’яреного — з усіма іншими, Чако, який носився по Аєменемському Дому шаленим буревієм. Зовсім не схожого на веселого Неохайного Дикобраза, з яким їй довелося познайомитися того давнього ранку в оксфордському кафе.
Так само туманно пригадувався їй і похорон у жовтій церкві. Сумний спів. Кажаненя, яке когось там потурбувало. Вона пам’ятала, як тріщали й розліталися на цурпалки якісь двері і лопотіли перелякані жіночі голоси. Пам’ятала, як уночі сюрчали в кущах навколо цвіркуни; цей звук нагадував скрипіння старих сходів і лиш примножував страх та морок, що повисли над Аєменемським Домом.
Марґарет-кочамма ніколи не забула свого ірраціонального гніву на двох менших дітей, яким чомусь пощастило залишитися живими. Її запалений розум, ніби прилипала до акули, учепився до думки, що у смерті Софі-моль чомусь завинив Еста. Дивно, бо вона ж ані гадки не мала, що саме Еста — чаклун-мішальник з зачосом, який веслував у джемі й думав дві думи, — порушив заборону і пополудні переправляв Софі-моль з Рахеллю через ріку у невеликому човні. Еста, який знешкодив пришпилений серпом до каучукового дерева запах, змахнувши на нього марксистським прапором. Еста, який влаштував на задній веранді Дому Історії їхній дім поза домом, кинувши на землю сінник і перевізши туди більшу частину їхніх іграшок — рогатку, надувне гусеня, коалу від авіакомпанії «Кантас» з очима-ґудзиками на розтягнених нитках. Еста, який, зрештою, тієї страшної ночі вирішив, що, попри темряву і дощ, настав час їм утекти з дому, бо Амму вони більше не потрібні.
Чому ж Марґарет-кочамма, нічого цього не знаючи, все одно звинувачувала Есту в тому, що трапилося з Софі-моль? Мабуть, тут зіграв роль материнський інстинкт.
Три або чотири рази, виборсавшись крізь товсті шари медикаментозного сну на поверхню, вона й справді знаходила Есту і била його, доки її не заспокоювали і не забирали геть. Згодом вона написала Амму листа, у якому попросила пробачення за свою поведінку. Та коли той лист дійшов до Індії, Есту вже Повернули, а Амму змусили спакуватися і виїхати. З тих, хто міг від Естиного імені прийняти вибачення Марґарет-кочамми, в Аєменемі залишилася тільки Рахель. «Гадки не маю, що на мене тоді найшло, — писала англійка. — Єдине пояснення, яке я бачу, — це дія заспокійливих ліків. Я не мала права так поводитися, і тепер хочу, щоб ви знали: мені соромно і дуже, дуже прикро».
А от про Велюту, на диво, Марґарет-кочамма не думала ніколи. Про нього у неї не залишилося жодних спогадів. Навіть про те, який він був із себе.
Можливо, так було тому, що насправді вона зовсім його не знала і навіть не чула, яка доля його спіткала.
Бога Утрати.
Бога Дрібниць.
Того, хто не залишав ані слідів на піску, ні брижів на воді, ні відображення у дзеркалі.
Зрештою, не переправлялася ж Марґарет-кочамма через іще повноводну ріку разом із загоном доторканних поліціянтів. Одягнених у штивні від крохмалю широкі шорти захисної барви.
У когось в обважнілій кишені металево подзенькували наручники.
Не надто це розважливо — сподіватися, що хтось пам’ятатиме те, чого зроду не знав.
Утім, того вишитого блакитним хрестиком пополудня, коли втомлена тривалим перельотом Марґарет-кочамма лежала у ліжку і міцно спала, до лиха залишалося ще два тижні. Повз вікно спальні турботливим, скрадливим китом проплив Чако, який саме йшов до товариша К. Н. М. Піллая. Йому страшенно кортіло зазирнути досередини й подивитися, чи не прокинулися вже його дружина («Колишня дружина, Чако!») й донька і чи їм, бува, чогось не треба, проте сміливості в останню хвилину забракло, і він лише вайлувато проплив повз вікно, так у нього й не зиркнувши. Софі-моль (уважна, жвава, сторожка) бачила, як він пішов.