— Той параван ще завдасть вам клопоту. Моя вам порада: знайдіть йому роботу деінде… відішліть його звідси.
Такий поворот у розмові Чако здивував. Він же тільки хотів дізнатися, що відбувається, подивитися, хто на чому стоїть. Сподівався наразитися на спротив, ба навіть на вороже ставлення, а тут натомість йому пропонують якусь хитру, підступну змову.
— Відіслати? Але чому? Я не заперечую проти його членства у партії. Просто цікаво, та й годі… Думав, може, ви з ним говорили, — сказав Чако. — Але він, я певен, просто експериментує, випробовує свої сили. Він хлопець недурний, товаришу. Я йому вірю…
— Не в тому річ, — озвався товариш Піллай. — Сам по собі він може бути чудовою людиною. Тільки-от інші робітники ним не задоволені. Вони вже приходять до мене, скаржаться… Бачите, товаришу, тут, у наших краях, усі ці кастові відмінності вкорінені дуже глибоко.
Кальяні поставила на стіл перед чоловіком залізне горнятко з гарячою кавою.
— От гляньте, приміром, на неї. На господиню цього дому. Всіх тих параванів і іже з ними вона ніколи й на поріг не пустила б. Ніколи в житті. І навіть я не можу тут нічого вдіяти. Не можу переконати свою дружину. Бо в домі, звісно ж, керує вона, — і він зиркнув у її бік з ласкавою та водночас пустотливою усмішкою. — Аллай еді, Кальяні? Чи не так?
Кальяні опустила погляд і усміхнулася, сором’язливо визнаючи свою нетерпимість.
— Бачите? — тріумфально сказав товариш Піллай. — Вона чудово розуміє англійську. Тільки не говорить.
Чако й собі несміливо всміхнувся.
— То, кажете, мої робітники приходять до вас скаржитися…
— Правильно, так і є, — підтвердив товариш Піллай.
— На щось конкретне?
— Та ні, нічого конкретного, — сказав товариш К. Н. М. Піллай. — Просто бачте, товаришу, коли ви його виокремлюєте, то іншим це прикро. Вони вбачають у цьому несправедливість. Зрештою, хай ким ви його там у вас поставите — столяром, електриком чи ще кимось, — для них він лише параван, і все тут. Вони таке ставлення з молоком матері всмоктали. Я постійно їм товкмачу, що так не можна. Проте, відверто кажучи, товаришу, щось змінити — то одна річ, а от добитися, щоб ту зміну сприйняли, — зовсім інша. Словом, будьте обережні. Найкраще для нього ж самого було б кудись його відіслати…
— Добродію любий, — мовив Чако, — це неможливо. Він незамінний. На ньому, фактично, вся фабрика тримається… і потім, виславши геть навіть усіх параванів, ми ж усе одно проблеми не позбудемося. Так чи інак доведеться нам з цими нісенітницями розбиратися.
Звертання «добродію любий» анітрохи не припало товаришеві Піллаю до смаку. Для нього воно прозвучало як образа, до того ж образа подвійна, бо запакована в обгортку з доброї англійської, йому, на думку гостя, звісно ж, не зрозумілої. Настрій у нього зіпсувався цілковито.
— Так-то воно так, — сказав він уїдливо, — але й Рим не за день будувався. Запам’ятайте, товаришу: тут вам не оксфордський коледж. Нехай для вас це нісенітниці, а от трудящі маси можуть мати щодо цього зовсім іншу думку.
У дверях з’явився захеканий Ленін — худорлявий, як батько, і великоокий, як мати. Перш ніж збагнути, що його ніхто вже не слухає, він устиг прокричати всю промову Марка Антонія і понад половину «Лохінвара». І тепер знову зайняв позицію між колінами у товариша Піллая.
Тут-таки, плеснувши руками в батька над головою, він завдав чималих втрат комариній хмарі, а потім заходився рахувати прилиплі до долонь трупики. Деякі з них спливали свіжою кров’ю. Ленін показав їх батькові, який негайно відправив його до матері мити руки.
Потому запала мовчанка, яку вкотре вже переривало лише похропування старої пані Піллай. З’явилася Лата з Потаченом і Матукутті. Селянам сказали зачекати надворі, двері залишили прочиненими. Коли товариш Піллай озвався знову, то говорив малаяльською і підвищив голос так, щоб його почули і за дверима.
— Звісно, найкращий майданчик для озвучення наявних у робітників скарг — це профспілка. А у цьому випадку, коли сам модалалі — наш товариш, просто ганебно, що вони ще не організувалися у профспілку і не долучилися до партійної боротьби.
— Я думав про це, — сказав Чако. — І маю намір номінально організувати їх у спілку. Вони обиратимуть своїх представників.
— Але ж не можете ви, товаришу, влаштувати революцію за них. Ви можете лише сприяти їхній обізнаності. Навчати їх. Боротьбу ж вони мають розпочати з власної ініціативи. Вони мають самі подолати свій страх.