— Страх перед ким? — усміхнувся Чако. — Переді мною?
— Та ні, не перед вами, товаришу любий. Перед гнітом, якого зазнавали століттями.
І товариш Піллай задерикуватим тоном процитував голову Мао. Малаяльською. Вираз його обличчя тієї миті напрочуд нагадував вираз обличчя племінниці.
— Революція — це не званий обід. Революція — це повстання, акт насилля, завдяки якому один клас скидає інший.
Так, запопавши спершу контракт на етикетки для «Штучного кулінарного оцту», він спритно викреслив Чако з лав Тих, хто скидає, і вписав його натомість до списків Тих, кого треба скинути.
Вони сиділи поруч на металевих розкладних стільцях, надвечір у день приїзду Софі-моль, попиваючи каву і хрумкаючи банановими хрустиками. Знімаючи кінчиком язика просяклу слиною жовту кашу, що клеїлася до піднебіння.
Худий коротун і дебелий товстун. Кумедні, ніби з книжки коміксів, супротивники у майбутній війні.
Виявилося, то була війна, яка, на превеликий жаль для товариша Піллая, закінчилася, ще до ладу й не розпочавшись. Перемога дісталася йому на срібній таці, гарно загорнута і перев’язана стрічкою. Тільки тоді, коли було вже надто пізно, коли «Райські маринади» м’яко, без жодного звуку й навіть натяку на якийсь опір, осіли на землю, товариш Піллай збагнув-таки, що насправді йому потрібна була не перемога, а війна. Власне війна могла стати тим бойовим жеребцем, на якому він під’їхав би (а може, і в’їхав би) до Законодавчих зборів, тоді як перемога не допомогла йому просунутися вперед ані на крок.
Горішки він полущив, а от зерняток добути не зумів.
Ніхто так ніколи достеменно й не з’ясував, яку саме роль відіграв товариш Піллай у подальших подіях. Навіть Чако — а якраз він добре знав, наскільки фарисейськими за своєю суттю були палкі, надривні промови на тему прав недоторканних («Каста — це клас, товариші!»), що їх виголошував товариш Піллай під час організованої марксистами облоги «Райських маринадів», — ніколи не дізнався всіх подробиць. Втім, і не намагався. Приголомшений утратою Софі-моль, Чако дивився тоді на все крізь призму свого горя. Наче дитина, яка, переживши трагедію, нараз дорослішає і втрачає інтерес до колишніх забав, він закинув свої іграшки. Так мрії про кар’єру «консервного барона» і «народна війна» опинилися за скляними дверцятами у креденсі, де вже скніли уламки дерев’яних авіамоделей. Коли «Райські маринади» закрилися, кілька рисових полів (разом із закладними) довелося продати, щоб сплатити банкам борги. Потім поля одне по одному продавали, щоб сім’я мала що їсти й у що вдягатися. На той час, коли Чако емігрував до Канади, єдиним джерелом доходу для сім’ї залишилася каучукова плантація, що межувала з Аєменемським Домом, і кілька кокосових пальм на прилеглій ділянці. З цього й жили Крихітка-кочамма і Кочу-Марія після того, як усі решта повмирали, виїхали або були Повернуті.
До честі товариша Піллая, подальших подій він аж ніяк не планував. Тільки й того, що з готовністю всунув пальці в рукавицю Історії, яка саме тієї хвилі й нагодилася просто під руку.
Не можна ж класти йому на карб те, що він жив у суспільстві, де смерть людини може стати значно вигіднішою за все її життя.
І останній прихід Велюти до товариша Піллая — вже після сутички з Маммачі й Крихіткою-кочаммою, — і те, що тоді трапилося між ними, — все це залишалося таємницею. Остання зрада, яка й спонукала Велюту вирушити вплав через ріку, проти течії, крізь морок і дощ, якраз вчасно для зустрічі наосліп, яку приготувала для нього Історія.
Велюта приїхав тоді останнім автобусом з Коттаяма, де здав у ремонт консервувальну машину. На зупинці йому трапився один із робітників фабрики, який з кривою посмішкою повідомив, що його хоче бачити Маммачі. Про те, що сталося раніше, Велюта не мав жодного уявлення і навіть не підозрював, що п’яний у дим батько ходив до Аєменемського Дому. Не здогадувався він і про те, що Велья Паапен, якому ще не вивітрився з голови хміль, ось уже кілька годин сидить на порозі їхньої хатини і чекає на молодшого сина, а його скляне око і лезо сокири тьмяно поблискують в миготливому світлі оливної лампи. І про те, що бідолашний паралізований Куттапен, ціпеніючи від лихого передчуття, уже дві години без упину говорить до старого, намагаючись його заспокоїти, сам же знай нашорошує вуха, щоб не проґавити кроки чи шерех кущів і вчасно застерегти брата, який ані гадки не має про небезпеку.
Та додому Велюта не пішов, а вирушив прямо до Аєменемського Дому. З одного боку, його захопили там зненацька, а з іншого, він усе ж знав, завжди знав (про це нашіптував прадавній, успадкований від предків інстинкт), що рано чи пізно Історія таки оберне посіяний вітер на бурю. Доки Маммачі шаленіла від люті, Велюта був стриманий і дивовижно врівноважений. То була рівновага, спричинена нечуваною кривдою. Породжена ясністю бачення, що лежить поза межами гніву.