15
Переправа
Минула північ. Ріка набухла. Бистра, чорна вода зміїсто мчала до моря, несучи з собою захмарене нічне небо, цілу пальмову гілку, шмат тину й інші отримані від вітру дарунки.
Поступово дощ перейшов у мжичку, а тоді вщух узагалі. Вітер струшував воду з галуззя, і кілька хвилин дощило лише під деревами, де перед тим можна було сховатися.
Крізь хмари пробився тьмяний, водянистий місяць і освітив молодого чоловіка, який нерухомо сидів на найвищому з тринадцяти східців, що вели вниз, до води. Він був дуже мокрий. Дуже молодий. Небавом підвівся, зняв своє біле мунду, викрутив його і намотав собі на голову, ніби тюрбан. Так, оголений, зійшов тими тринадцятьма кам’яними східцями донизу і не спинявся, доки ріка не піднялася йому до грудей. А потім поплив, розтинаючи воду легкими і водночас сильними змахами рук, попрямував туди, де течія була прудка і виразна, де починалася Справжня Глибина. З кожним змахом освітлена місяцем ріка спадала з його рук сріблястими рукавами. Щоб переплисти її, йому треба було лише кілька хвилин. Сягнувши землі, він звівся на ноги і вийшов на берег — лискучий, чорний, як ніч, що його оточувала, як вода, що зосталася позаду.
А там ступив на стежку, яка вела через болото до Дому Історії.
Він не залишав ні брижів на воді, ні слідів на березі.
Своє мунду підняв над головою, щоб висушити. Вітер напнув тканину, ніби вітрило. Раптом його пройняло відчуття щастя. Все буде погано, подумалося йому. А потім краще. Тепер він хутко йшов уперед, до Серця пітьми. Самотній, наче вовк.
Бог Утрати.
Бог Дрібниць.
На якому не було нічого, крім лаку для нігтів.
16
Через кілька годин
Троє дітей на березі ріки. Пара близнюків і ще одне дівча в рожево-ліловому вельветовому сарафані, на якому веселими скісними літерами писало: «Holiday!».
Мокре листя на деревах мерехтіло під місяцем, ніби тонкий кований метал. Густий бамбук хилився над рікою так, немов уже наперед сумував через те, що мало трапитися, — бо знав про все заздалегідь. Сама ріка була темна і тиха. Радше відсутня, ніж присутня, вона жодним натяком не подавала взнаки, як сильно піднялася і якою потужною стала.
Еста з Рахеллю витягнули човен з кущів, де зазвичай його ховали. Взяли з дуплистого дерева весла, які зробив Велюта. Спустили човен на воду і притримали, доки Софі-моль у нього сідала.
Темрява, схоже, вселяла їм довіру, бо вони бігали вгору й униз блискучими кам’яними східцями впевнено, ніби молоді козенята.
Софі-моль була обережніша. Трохи настрашена тим, що чаїлося у тінях навколо. Через плече у неї висіла полотняна торба з харчами, поцупленими з холодильника. Хліб, тістечка, печиво. Близнюки, пригнічені маминими словами («Якби не ви, я була б вільна! Треба було віддати вас до сиротинця, щойно ви народилися! А то висите в мене на шиї, як ті жорна!»), не взяли з собою нічого. Через те, що зробив Есті продавець помаранчево-лимонної шипучки, вони вже облаштували собі дім поза домом.
Протягом двох тижнів після того, як Еста веслував у багряному джемі і думав дві думи, вони назбирали і переправили туди чимало всілякої Провізії та Спорядження: сірники, картоплю, стареньку каструлю, надувне гусеня, шкарпетки з різнокольоровими пальцями, коалу від авіакомпанії «Кантас» з очима-ґудзиками на розтягнених нитках.
— А якщо Амму знайде нас і благатиме повернутися?
— То ми й повернемося. Але тільки якщо вона благатиме по-справжньому.
Еста Співчутливий.
Софі-моль переконала близнюків, що їм просто необхідно взяти її з собою. Що дорослі сильніше побиватимуться, якщо діти зникнуть утрьох, усі разом. О, тоді вони таки сумуватимуть, як ті люди з Гамельна, коли щуролов забрав із собою їхніх дітей. Шукатимуть по всіх усюдах, а коли не матимуть уже сумнівів, що дітей — усіх трьох — немає серед живих, то тут ті й повернуться з тріумфом додому. І надалі їх цінуватимуть, любитимуть і потребуватимуть набагато більше, ніж раніше. Вирішальним аргументом стало те, що вдома, якщо Софі-моль все ж там залишиться, її можуть під тортурами змусити розкрити місце, де ховатимуться близнюки.
Еста почекав, доки залізла у човен Рахель, і сів сам, осідлавши суденце верхи, ніби дитячу гойдалку. А тоді відштовхнувся ногами від берега. Викривулявши на глибоке, вони повеслували навскіс угору, проти течії, як їх навчив Велюта («Якщо хочете потрапити туди, то веслувати треба он туди»).